А потім заспокоювалася.
Коли ти пізнаєш людину до кінця, сповна, до найгіршого бруду, то лишається два виходи з тієї твані: люта ненависть або ніжна любов.
Щось у мені влаштовано не так, бо я обирала останнє.
30
Але рано чи пізно малася випасти крапка або над І, або ж в кінці слова МИ.
Крапку звали Каріною.
Вона прийшла якось увечері із Єжи, який навіть не завдав собі клопоту мене попередити.
— Роза — Карі-іна.
Обидві промовчали, вороже розглядаючи одна одну. Я відчула, що поряд із нею втрачаю позиції, тому сховалася у своє кріслечко.
— Почува-айся як удома,— воркоче Єжи непроханій звабливиці. Протирає моїм махровим рушником їй дзиґлик.
Я мовчу і кліпаю. Дим від сигарети їсть запалені очі. Цмулю з пакета портвейн.
Каріна, здається, із домішкою турецької крові — смаглява, чорноока малолітка. Із кілограмом золотих прикрас, які їй на диво ли-чили, як смерті коса. У носі кульчик з діамантом. Лисяча шубка ніжного кавового відтінку. Високі пишні груди, гарна східна фігура. За рік-півтора вона попливе, а нині саме воно — апетитна пряна кров з молоком.
Єжи завзято хизувався своїми портретами, Каріна ж слухала як хтива розумниця, мальовничо вигнувшись на стільчику.
— Да, нічо так,— відказала вона. І чому у подібних дуріпок буває такий низький глибокий голос?
Я бачила, що Єжи цінує її думку, вона йому подобається. Це велике мистецтво — здаватися іншою, кращою, аніж є насправді. І надавати сенсу найтупішим словам самою лише інтонацією.
— Карі-іна спа-атиме зі мною,— повідомив Єжи, коли сіли пити чай саусеп із сухими, як зуби мамонта, булочками.
— Добре. А де за твоєю версією маю спати я?
— Якщо хочеш, то можеш із на-ами. Ти ж любиш моїх дівча-ат, чи не так?
Я занурюю погляд у свою кружку, пожираю ним півмісяць лимона.
— Тобі все мало?
— Ти-и про що?
— Про моє терпіння. Тобі все мало?!
— Я дума-ав, ти...
— Що я?!
— Дума-ав, що ти серйозно казала, дума-ав, що втрьох?..
— З яких це пір ти навчився думати? Га?! — у Єжи стрімголов летять сухарики.
— Дєвушка! — підскакує Каріна. її брючки сповзли, чорна кофтина задерлася і видно, що пупок проколотий.
— А ти сядь і заткайся, бо патли вискубу! — зіпнула я. Вона притихла.
— Чува-ак, ти чого? Ну не хочеш, то нічого страшно-ого...
— Єжи, дідько. Забирайся звідси під три чорти, щоб я в житті не бачила твою дебільну пику! Зараз виллю на тебе чай, і не знаю, що з тобою зроблю, як не зникнеш. Ти, дупа з курячими мізками!
— Чува-ак, ти що, ревнуєш?
— Та хіба можна ревнувати проститутку?!
Єжи вкрай роздратовано схопив свій гірчичний замшевий піджак і, швидко перебираючи міцними ногами, провалився у темний глибокий простір, що западав за межами нашої майстерні.
Кілька хвилин (дві сигарети tempo giusto, півлітра портвейну) я курсувала від стіни до стіни, намагаючись заспокоїтися, нічого не чуючи і не бачачи. Кров калатала у вухах, руки тремтіли. Я таки вибилася із колії.
Потім завважила, що Каріна усе ще тут.
— Дай мне деньгі на таксі, — заявила вона.
— А труси свої тобі не подарувати?
— Там дождь.
— Ну і що?
— Я не пойду!
— Тоді лишайся тут, якщо хочеш. Я тобі в параші постелю. Мила, з тобою ніхто тут не буде марципанитися...
— Дай мне тог-гда зонтік,— вона промовляє російське «ґ» глухо, на харківський манер.
Я риюся у пакетах у кутку, знаходжу стару дешеву парасолю, шпиці якої не витримали першого ж буревію, вручаю Каріні.
Та гордовито збирається, неспішно поправляє волосся і шубку. А потім цокочучи підборами і вертячи стегнами йде туди само, що і Єжи.
— Ти смешная, дура, я его себе заберу,— каже мені вже з пітьми.
На вулиці крапотіли рясні горошини. Коли дивитися на них знизу увись, то вони здаються срібно-білими, і все небо світлішае. Асфальт потягнувся густим вихлястим туманом. Все розмите і містичне, ніби у фільмах жахів.
З парадного випливає Каріна.
— Гей, ти, пришмандовка! — кричу я їй, перехилившись із прочиненого вікна.— Зонтик собі лишиш!
Вона зупиняється — чорна пляма із сонячно-жовтим парасолем, дивиться на мене вгору і показує середній палець. А потім зникає у сутінках, поїдається ніччю, імлою і дощовицею.
Я заборонила собі ревіти. Скрутилася в кутку у ріг відчаю і закусила пальці. Мене морозило і не гріла жодна ковдра. Як довго так пролежала, не знаю.
Усвідомила себе вже під ранок, головою на схід сонця, твереза, як півник на паличці. Зібрала пожитки у наплічник, вимела сміття, у три заходи знесла на вулицю дзвінкі порожні пляшки. І рушила назустріч безпредметному, астматично дихаючому світанку.