Повернувшись до майстерні, Єжи телефонував мені — я скидала виклики — він набирав знову: «Чува-ак, ти де?.. ти чого?!».
Хотіла вижбурнути сім-картку, та не вистачило рішучості.
«Мене немає»,— ось що йому відписала.— «Не дзвони».
Я дійсно не відчувала себе. Була ще безпредметнішою, ніж ранок.
З кожним кроком мене розтинало й згинало більше і більше. Здавалося, на тридцятому метрі переполовинило повністю, так мені важко було дихати і йти далі. Нігті увігналися у долоні, які нестямно стискала; боліли зуби, бо
я занадто міцно звела щелепи, давлячи ними переживання, закусивши собі нерви. Я б не пробачила собі сліз.
Ходила між людей, подавалася у самі гущі. Збирала і збивала їхні механічні рухи, порушувала орбіти, зариваючись, безтямно дивлячись поперед себе, ледь переставляючи ноги. Вони штовхали мене, цькували, обзиваючи і ображаючи, дико зазирали у вічі, відкидалися вбік. А я лізла до них знову і знову, як побита коханка до ревнивця, лізла у саму гущавінь цього людського м’яса в курточках, хотіла щоб доторки їхніх чужих грубих тіл, наліт гнівних слів забив душевний біль фізичним.
Ночувати подалася на вокзал. Всю ніч дивилася на занепокоєний активний натовп, що квапиться на поїзд, і на тих, кому спішити або нікуди, або вже не хочеться.
Я виходила на перон проводжати якісь потяги, що прямували до любих моєму серцю міст. Ходила від вагона до вагона, зупиняючись біля кожного провідника й заглядаючи у теплу прямокутну проріху дверей.
«Дєвушка, ви куда єдєте?»
«Я ні... я ні-ні.»
Підкурювала нову змерзлу сигарету, закушувала її разом із розгризеними губами. Мої губи стали важливим заняттям на кілька годин, на них нависло повно подлушпаної пересохлої шкіри, яку необхідно обкусувати, інакше вони не будуть ніжними і люблячими, ніколи не зможуть стати ніжними і люблячими.
31
Півроку поспіль гробила власне життя, вештаючись де залізницею, де трасами нень-ки-України. Від лівого краю до правого, зверху вниз, колами і спіралями. Занедбана й окрилена малодушною ідеєю втечі від самої себе.
Час від часу мешкала у Атки, вона лишила мені ключі. Але Львів стискав своєю кам’яною пащекою, стіни насувалися з усіх сторін і вночі колихалися, небо заважало думати, тиснучи на третє око. Коли Ата приїздила, ставало легше, але я розуміла, що ми із нею наразі різні субстанції, як рідке золото і рідка каша. Намагалася не грузити, тікала подалі від людей, від їхньої опіки і співчуття, закривалася від денного світла.
Забиралася подалі. Туди, де до мене усім байдуже. Але, дивно, знаходила нових людей, браталася із ними, але це вже були нові люди, що знали нову мене. Ні, я не бідувала і не жебракувала. Іноді приставала до якоїсь групки стоперів-шукачів пригод, каталася разом із ними, ділячись усеньким, що маю, і приймаючи їхню підтримку. А потім прощалася і сама виходила на трасу, мені подобалося це відчуття одвічної самотності й безстатевості дороги. Дорога для мене — медитація. А там вже знаходила когось іншого — і все як у калейдоскопі. Мала такий у дитинстві.
Я продавала свої фірмові шапочки (вистачило клепки захопити їх із собою з майстерні), цих грошей так-сяк вистачало на елементарне. Іноді плела фенічки і расточки, навідуючись до якихось фестивалів.
Час від часу дивилася на себе у дзеркало, коли воно траплялося на моєму шляху. «Який ти милий прах, Роз-ко»,— казала собі. Виснажена, із чітко витесаними лініями обличчя, з контрастними впадинами, синцями. Брудна і одягнена абияк, головне — щоби сухо і тепло. На спині наплічник зі стрічками. На руках кольорові браслетки. На себе не схожа. Смішна така, недорікувата, забита. Відрижка бухгалтерських прорахунків Вищої Сили.
Коли вдавалося тривожно заснути, то снилося мені багато чого. І це багато чого раз по раз доводило саме постлогічну природу мого існування. Мені здавалося, що замало, замало місця у цьому тут-і-зараз, занадто тугий прохід і смердючий вихід у світ світла лампочок з дурки.
Іноді хапала себе на тому, що починала втрачати здоровий ґлузд. Сама ж винна. Перекрила повітря усім своїм чакрам, підсушила себе як тараньку. Способом тютюнового копчення, живцем.
Всюди, де не їздила, робила замальовки подорожніх до замуленого блокнотика, який завше був зі мною під серцем під рукою.
Потім був дзвінок. Красивий голос, який ніяк не могла нікому приписати, не знала кому його здати в оренду.