— Я Роза не знаю хто це,— відказала я без пауз і п’явок, не уявляючи, де їх приклепати.
Голос назвався, розповів, що має власника. Голос мені розтовкмачив, що якийсь Центр сучасного мистецтва в рамках якоїсь там програми підтримки молодих обдарувань щемить від бажання виставити кілька моїх полотен. Безкоштовно, за чиєюсь там рекомендацією.
Я приїхала до Києва. Зі своїх замальовок бомжів й доочікуючих, бубличної геометрії почекальні, радянських чистилищ і гівнилищ зліпила сірозубий колаж = 2 плакати розміром 2х2. Як там? (схвильовано)
Плакати
Плакати
Плакати
Ревіти
Кричати
Вмирати.
Оце все я назвала «Я-сім-я». Хотіла вимучити щось типу «В кінці смерті світло», та мене звинуватили у чорно-ротстві на повабу світобудови. Хай вам грець.
Роза Вітрів
«Я-сім-я — Ти-ж-день»
Колаж, 2х2м., пап. олів., сопл., сльоз., алк., бр. з-під нігтів, кр., губн. пом.
20** р.
Це була вже зима. Я була у чорній сукні. Оголені беззахисні довгі руки з щемливо невинними венами, руки, що теліпалися без діла, хіба як таким вважати сигарети й келишки. У декольте ніжно-сумно світили схудлі груди. Трохи вище — випнуті котячі вилиці. Підведені чорним-чор-ним очі. Занехаяне волосся зібране під індійську хустку. Понята Єгови.
Виглядала Єжи. Не виглядала Єжи. Чекала і не чекала. Боялася і тремтіла. Кохала і ненавиділа.
Він не прийшов.
А я навіть не плакала. Чого плакати? Плакати_пла-кати_плакати, якщо з точки зору Абсолюту — це нічого не важить. Якщо тобі срати на себе, якщо Абсолюту сра-ти на тебе. Якщо всім довкола так само. Невже плакати? (Схвильовано).
Я втекла по-англійськи, не прощаючись, не даючи інтерв’ю.
Подалася зимувати до Одеси.
32
Затим із новою двадцять третьою весною прокинулася серед рейок і холоду, бруду і смороду. Знайомилася із пенсіонерами, перебріхувалася у тамбурах із юними циганками, пригощала їх сигаретами. «Ох, дєвка-дєвка» — прицмокували вони язиками на мою долю, але зі своїми ворожбами не лізли.
На черговій провінційній станції я зайшла до привокзальної перукарні. До мене з сусідньої кімнати вийшла дівчина з кротячими очима у синьому пропаленому фартусі. Перукарка. У кишенях ножиці й защіпки для волосся.
— Зроби так, щоби розчісуватися не треба...— угніздилася в її тверде крісло.
Від дівчини безбожно тхнуло згірклим потом і перегаром. Вона незворушно водила щелепами, видно, ще дожовувала свій обід. Тремтяча зубаста машинка у її руках зібрала майже все з моєї голови.
На дворі ледь не знесло — божественна кундаліні струмила мною, сходячи із вечірнім вітром. Такого вітру ще не було в моєму житті. Гострого. Бездушно-пестливого. Ледь не закричала.
— Вип’єш зі мною? — за півгодини повернулася до цирульні, тримаючи в руках пузир із вином.— В цьому світі щось нове з’явилося. Я це щойно відчула.
— Ти шолі родила?
Я засміялася від душі. Вперше за стільки часу:
— Як тебе звуть?
— Рима,— каже перукарка.
— А мене Зоря,— і далі сміюся.
Ціле літо я прожила у горах з такими самими відірваними від грубої мазутної цицьки системи безбатченками й безхлібниками. Мене, лису Зорю, ніхто не чіпав, ніхто нічого не розпитував. Прийняли у свою мовчазну сім’ю, де ніхто не має ані імені, ані долі.
Весь сезон ми збирали чорницю, яку здавали перекупникам. Потім пішли гриби. На виручені кошти купували собі каші й консерви, так і жили.
Коли перші морози дали під дупу й примусили забиратися ближче до міст та їхнього опалення, то я зрозуміла, що розучилася мислити. Я збагнула, що стільки місяців існувала життям тварини, переймаючись лише їжею та теплом, підкоряючись ритмам природи, щоразу збираючись померти у грозу, а на ранок радіючи, що маю тіло і маю сонце.
Я страшенно боялася цивілізації, бо вона примушує постійно думати про неї і про себе. Намотувати на пальці жужми чужих концептів і опіній. Кужелитися у них, ніби у лабіринті зі спагеті, виплітати все нові й нові версії реальності й життя, губитися, думаючи, що знаходишся. Профукувати час замість того, щоб помирати, коли гроза, і оживати із кожним сонячним промінцем.
Спершу мені було страшно навіть знаходитися серед людей, ходити вулицями міст, переходити дорогу.
Здавалося, що я докорінно стерла власну історію, змінилася дотла. Я думала, що в мені майже нічого вже не лишилося людського. Зосталося андрогінне тло, схоже на пожмакану газету. Я стала байдужа, пуста, холодна, потерта дійсністю об стіни вокзалів і поїздів. Де-не-де на тілі лишилася обпала побілка — мені одній помітна. Поряд із тим в глибині душі я собою пишалася, позаяк гадала, що близька до просвітлення, що схожа на блаженну мученицю, що аскетизмом виборола собі щастя свободи.