Ми — твоя сім’я.
Нова? Ні, не нова, справжня. Ми так довго на тебе чекали.
Це дурний жарт?
Розо, твій коньяк з ароматом кави,— секретарка.
Я не п’ю, не п’ю коньяк зовсім...
Ми знаємо, ми усе знаємо.
Ляснув мене по плечу супершайзер. Суперчорт:
Забирай своє бухло, хочу тобі дещо показати.
Ми йдемо офісом утрьох: супершайзер, секретарка і я. Заходимо до туалету. Супершайзер легенько відштовхує вбік стіну: ніяких фокусів, хай-теків — звичайнісінька фанера, облицьована кахлем.
За стіною залізні двері сторічної витримки. Секретарка швидкими ручками (чи всі її рухи такі пристрасні й жваві?) прочиняє підіржавілі клямки — і ми ступаємо у темінь. Навпомацки прямуємо східцями донизу.
— Що це?
— Раніше тут був партком,— голос супершайзера попереду.
Кілька поворотів наосліп. Мені страшенно ніяково, але не страшно. Переконана, що це — сон.
Нові двері, змовницький регіт ключів у замку, вмикається сухе запорошене світло. Потрапляємо до каскаду з кількох невеличких кімнат.
Супершайзер стає посеред першої кімнати, розводить руки, даючи мені змогу обдивитися. Він такий кумедний — опуклий в пузі, і з м’ясистими защільними дівочими стегнами. Світлі котонові штани замалі, перетискають стан, виділяючи пухку борозну, а ближче до міжніжжя зі складок тканини творять міцну квіточку-ромашечку, здається, шов урізається йому в пах.
Я кілька секунд розглядаю цю квіточку, відвертаюся, обдаю байдужим поглядом кімнатку. Ближче до стіни зліва — с тарезний канцелярський стіл, радянський, не антикварний, порепаний і з дірками на місці, де в шухлядах були замки.
На підлозі килими. Килими повсюдно, мишам на потіху.
На протилежній до стола стіні, що справа від мене, висить образ у рушниках. Вишивка притаманна південним регіонам України: з гронами винограду і з чотирипромін-ними сонцями, такими, що ми звикли вважати за фашистський хрест. Здивована підходжу ближче, примружуючись. В руці досі кава з коньяком. Розрізняю зображення незнайомої у хітоні, що здаля нагадує Богородицю.
— Хто це?
— Семела. Смертна жінка, що звабила Бога, що від Бога народила Бога. І Богом була вбита.
На мене дивилися сороміцькі лукаві зелені очі з образа. На богородиці фіолетове вбрання.
— Як на мене, то дуже правдоподібно,— мимрить супершайзер.
— Ну просто викопана схожість! — плескає у долоні секретарка.
— Викапана.
— Хіба?
— Так-так.
Голоси туманіють і квокчуть. Осідають на шкіру ароматом прального порошку. У моїм горлі свербить раптовий крик розпачу:
— Випустіть мене на свіже повітря! Випустіть! Я задихаюся, я хочу курити!
— Розо, ну що ви так? Ну чого?! Осьо, присядьте, ось сюди... за стіл (радянський канцелярський), ось вам попільничка (пластмасова підставка під ручки). Не переймайтеся, ви у житті вродливіша, аніж на портреті.
Я, глухо кліпаючи, сідаю на хиткий стілець із посірілою нитчастою як струни арфи, оббивкою. Закурюю.
Згадую, що маю у руці філіжанку з кавою. Відсьорбую. Вже прохолола. Але солодка і міцна.
— Маячня? — запитально випускаю дим.
Супершайзер радісно присідає, його квіточка сплющується, з очей іскри. Крутить у повітрі руками, вистрибує гопак.
Вона із таким само байдужим і порожнім виразом обличчя палить, часто затягуючись, але постійно нервово прибираючи руку подалі, з вродженою елегантністю кладучи на зазублений край столу, постукуючи нігтями канкан.
Вертикальне театральне світло. її розслаблені брови кидають легкі тіні на щоки, очі потяглися заволокою. Здається, ні про що не думає, водить паузу неприємну, як чуже волосся у тарілці супу. Безтямна тиша, від якої колотиться серце. Не розуміє.
Що я — це вона.
Роздвоєння успішно завершилося.
— Ну, зібралася докупи, квітонько? — ляскає у долоні супершайзер і привітливо надсилає на мене повітряний цьомик.
— Наче так.
— Тоді ходімо далі, робочий день не презерватив.
— Що?
— Не гумовий.
З цієї кімнати зі столом і богородицею веде прохід без дверей у сусіднє приміщення. Там з півсотні телевізорів, розкладених на усіх можливих стільцях, табуретках, ослінчиках, дзиґликах, тумбочках. Нові плазмові висять на стінах.
Там само на підлозі сидять кілька айтішників і колошматять пальцями по клавіатурах.
Хлопці жодним рухом не виявили увагу до мене.
— А що тут робиться?
— Ми розробляємо всесвітню програму щастя. Розумієш, Розко, люди вже давно не уявляють свого існування без телебачення. Фактично можна сказати, що воно стало їхнім життям, замінило майже повністю реальність. От ми і вирішили не просто керувати цією синтетичною дійсністю, а дати їм майбутнє! Якщо пришвидшити кадри, дати не двадцять чотири, а наприклад, сорок вісім, то можна, розширивши сприйняття, подати значно більше інформації за певний відтинок часу. Отже, людина може встигнути проглянути вдвічі більше програм, фільмів, ток-шоу...