— Реклами.
— В точку!!! — тицьнув на мене вказівним пальцем супершайзер і лагідно усміхнувся.— А ти січеш, Розко-мімозко.
Сміх, як малинове варення.
— Все елементарно. Де реклама — там гроші. Бачу, більше тобі не варто нічого пояснювати у цій кімнаті. Ходімо, я покажу тобі бога.
— БОГА?!
В цій кімнаті були старі вигорілі шпалери, зелений сейф з мій зріст у кутку і велика біла дошка.
Герасимович підійшов до неї і намалював червоним маркером точку:
— Це бог! — вигукнув він.
— ?! як так?
— Або це! — він швидко стер попередню і намалював іншу трошки лівіше.
— Овва.
— Як відомо з геометрії, що через будь-яку точку проходить без ліку прямих. Так? А з будь-якої прямої можна утворити безліч площин. Правда?
— Ага. Здається.
— Якщо вважати, що певна площина — це певна реальність, своє тут-і-зараз для певного положення точки зору.
Герасимович гарячково заходиться креслити міріади площин, схожих більше на якісь простирадла, аніж на геометричні форми. Виходить конструкція а-ля вітряк.
— І ці площини що?.. І що ці площини, я питаю?! Правильно, перетинаються. Отже, бог — це абсолютна відсторонена математично обґрунтована точка перетину усіх прямих і реальностей. А це що значить?
— Що він існує?
— Це означає, що його можна вирахувати! Як ма-те-ма-тич-но точна!!!! Чим ти слухаєш?! Там де є точки, там є формули, де є математика, там є рішення. І що це означає?
— Що Він всюди і ніде?
— Це означає, що ми йдемо до іншої кімнати.
Тут я побачила дивакувату істоту, що явно не відносилася до флори і фауни планети Земля.
— Анфіска,— сюсюкнув до істоти супершайзер.
Я прозріла.
— А це твое нове завдання,— повернувся до мене.— Слабо розкрутити інопланетянку, що співає? — хитро усміхається він.
У мене очі як караваї, як коржі на сонці печені.
— Добре-добре, звикнись, а там і поговоримо. Але врахуй, дитинко, що ця фішка розірве всіх і змінить нашу культуру докорінно. До речі, ти ніколи не задумувалася, що буде з нашою літературою, коли прийде нова ера інопланетян? Вона стане непотрібною. Особливо психологічна. Тому що їй на зміну прийдуть нові стосунки, нове кохання. А весь наш трьоп стане неактуальним. Отак.
35
— Це все моя нездатність подорослішати,— казала я Аті по телефону, сидячи у своїй майстерні на підвіконні, лускаючи фісташки і розглядаючи цятини ворон у по-японському туманному небі.— Я занадто люблю гратися, занадто боюся втратити свої цяцьки і пасочки, вийти за поріг дитячого майданчика. Знаєш, мені іноді здається, що я здатна що завгодно вигадати, аби тільки не мати серйозних стосунків, адекватної роботи, аби тільки не стати як всі. Я завжди у цьому винуватила Єжи, але ж проблема більше навіть у мені — я сама обираю собі чоловіків, з якими апріорі не може бути нічого серйозного. Я сама тишком-нишком все псую. А потім плачу. Пам’ятаєш, як та Пенелопа, яка щоночі розпускала своє в’язання, чекаючи на Одіссея...
Ата відповідала: «Угу»,— їй хотілося слухати про мене значно менше, аніж говорити про власні біди. У Ати був дощовий настрій.
Я нашвидкуруч прикінчила тираду, попрощалася і з почуттям морального голоду й невдоволеності повторила собі те, що вже казала не один раз: «Я боюся перестати грати, бо для мене це рівнозначно зупинці серця».
Кажучи по совісті, я вдячна своїй роботі, яка лишає мені можливість бути дитиною у цім лютім світі багатоповерхівок, що скляними зубами вгризаються в небо. Моє небо. Пожирають мої хмариноньки.
Не можу сказати, що надто потоваришувала з усіма артистами нашого центру. Із Женею-соколиком, наприклад, мені так і не вдалося перекинутися на дозвіллі зайвим словом. Але. Одного разу я стояла в курилці пізно ввечері, обіпершися животом у підвіконня і ловила на собі два пояси клімату, нижче — там, де батарея, був Крим, вище — Київ. А я — ніби одночасно там і там. Майже не кліпала, іноді мені подобається, як пересихає тонке покриття зіниць і злегка пощипує, це додає певної субтро-пічності настрою. Я не знаю, про що я думала, але випадково розвернувшись, зустрілася поглядом із Женею. І він усміхнувся. Алілуя!