Він так давно і непомітно оселився у мені, в тій гущавині тіла, де переховується душа.
Я так намагалася кілька років видерти його із себе із коренем і м’ясом. Жила із порожнечею між ребрами, ховала її за шарфиками, які замотувала по самі очі. Думала, що не видно. Сподівалася, що заросте.
А він знову розраяв павутиння моєї душі, а він зазирнув туди, освітив, намотав тенета на свої тонкі пальці. А потім кинув мене з діркою і з болем.
Я так страшно помилялася, вважаючи золото його кучерів за вогонь, яким він ніколи не був, просто не міг. Лише димом. В’язким гашишним димом.
Я — вогонь.
42
Знову робота. У нас назрівав гучний масштабний проект — презентація синґлу і кліпу Solomia project, який ось-ось має прийти із постпродакшна. Кліп знімав якийсь невідомий, але дуже професійний режисер. Недорого, всього за 30 штук. Я розсудливо заявила, що не маю бажання мати аніякого стосунку до цього відео, адже це, як на мене, просто непомірні гроші. Та й у разі провалу волію бачити своє рильце без запопадливого пушку.
Стосовно презентації, то ми довго перетирали цю тему із Солею, усіма менеджерами, окремо з Герасимовичем, усі разом, всоте і вирішили... зекономити. Отак він і робиться наш бізнес. Де не треба викидаються тисячі, де потрібно — нуль ресурсів.
— Нервуєшся? — допитувалась я у Соль-ки.
— Це чого?
— Ну, дебют.
— Та! — позіхала вона. Соля на всі сто переконана у власних талантах та бездоганності.
Зате ж я переймалася за усіх скопом узятих: мене непокоїло, а чи вірно ми вчинили, обравши нестандартне рішення замість вивіреного традиційного; а чи ту пісню підібрали; чи точний образ; чи він на часі; чи прийдуть поважні гості; чи дадуть анонс попсові афіші дозвіль.
Мене ледь не підкидало, коли оком втрапляла на червону дату календаря — день презентації, четвер, за три тижні. Соля ж преспокійно відкисала по СПА, коптилась у соляріях і нарощувала нігті з віями.
На мені були прес-реліз, анонси, запрошення, УІРи, журналісти, техніка, плазмовий екран, сцена, ресторан з фуршетом на виїзд, меню, гості, розважальна програма та всі інші артисти, які з раптовою гострою ревністю поставилися до нових рушійних процесів у нашому продю-серському центрі.
— Пані менеджер з шару, а що це у тебе таке?
— Фупа-фупс.
Антон запитально здіймає брови, вони на мить зачіпають його світлу гривку. Виймаю цукерку на паличці з рота, з досадою зиркаю на нього.
— Що таке?
— А чого це ти раптом у дитинство впала? — питається він. Ми ж із ним ніби друзі, ніби про все говоримо.
— Курити намагаюсь кинути, то краще, щоб рот і руки чимось були зайняті...
На мить завмираю, з осудою дивлюся на нього:
— Ну ти й пошляк, Антон!
— Я ж нічого не казав!
— Та я і так твої думки прочитала!
— А чого це раптом рішила кинути?
— Та не знаю, міняти щось у житті варто. І отак чогось нудить мене від сигарет і алкоголю. Певно, перенасичення організму.
Антон на знак дружньої підтримки ляснув мене по спині, тільки воно якось неясно і нервово у нього вийшло те ляскання. Я хотіла було зазирнути у його очі, та він відвернувся і швидко вийшов з кабінету. Я зітхнула і взялася за телефон. Навіщо нас навчили говорити, коли ми не вміємо порозумітися?
За ці кілька тижнів я думала, що слухавка перегріється і прикипить до мого вуха. Я страшенно переживала і хотіла забабахкати цю презентацію на можливій висоті, аби комар носа не підточив, тому навіть вночі погано спала — снилися афіші та запрошення. А потім хтось кидався у мене помідорами. І обурені бомжі-зомбі, витягнувши руки, пхалися на сцену і казали: «Язвізда. Язвізда».
Взагалі зі мною почало творитися щось незрозуміле — я це списувала на свій непевний душевний стан. Хоча, непевний він у мене, скільки себе пам’ятаю, але тепер було щось особливе — якесь таке враження, що мені сняться не мої сни. Як не рахувати робочих жахів, то сновидіння стали незвично яскравими і позбавленими будь-якої форми. Це ніби були сни людини, що жодного разу не стикалася із реальністю, у якій існую я: якісь космічні переливи, конфігурації, позбавлені сенсу. Навіть описати їх доладно неможливо, таке не штампується у слова. Але мені здавалося, що щоночі я потрапляю у безпредметність.
І все я стала сприймати у десятки разів чутливіше, звертаючи увагу на речі, якими давно не цікавилася. Наприклад, на плетіння — мені раптом закортіло сплести щось шалене веселкове. Дістала свої забуті нитки, які лишилися від шапок, підібрала кілька мотків і взялася до роботи. Так у мене минали вечори. Кілька разів я навіть брала плетиво в офіс, чим немало дивувала співробітників.