— Як це нема життя? — обурився отаман. — А я звідки, по-твоєму, придибав?!
— Йой-ой! — закрив свій величенький ротик Прунслик двома долонями. — То ви звідтіля? А я все гадаю собі, чому досі про вас нічого не чув?
— То що, ви тут всі один про одного знаєте?
— Еге ж!
— Тоді ти маєш знати, що то за дівчина, яка коли сміється, з її уст злітає троянда, а там, де вона ступає, виростає срібний сад.
— То це всі відають, — зблиснув у посмішці заячими зубами Прунслик. — Це ж принцеса Геремія, донька короля Урбана III.
— О, та тут є й король! — присвиснув Пинтя. — А якщо є король, то є й варта. А якщо є варта, то вона повинна когось ловити. То у вас і розбійники є?
— Не чув, — невпевнено замотав головою Прунслик. — Хоча ні — є! Ви, пане розбійнику!
— Гм, — усміхнувся Пинтя. — Ти часом буваєш на диво мудрий. Друже Прунслику, а як ти гадаєш, чому білява повітруля послала мене до цієї принцеси?
— А це вже, пане отамане, для мене заважке завдання. Хто багато запитує, той часто помиляється.
Пинтя у затінку старої верби викурив свою люльку, вибив її глиняне днище об гілляку і прийняв рішення. Його побратими ще не вернулися із зимівлі, тож квапитися додому не було потреби. А тут така рідкісна нагода розвідати нові недалекі місця. Пинтя не ходив до школи, тому його географічні пізнання були геть куці. Тож невідомий йому край він одразу приписав до якої-небудь Румунії чи Болгарії. Спочатку Пинтя все гарненько вивідає, а тоді зможе прийти сюди вже цілою ватагою. Головне, що тутешню балачку він добре розуміє. Найбільше парубійка наразі цікавила військова міць тутешніх. Бо це для розбійників, самі розумієте, справа найперша.
Спека поволі спадала. Подув легенький вітерець, і днина видалася на диво гожа.
— А далеко до тої принцеси? — діловито запитав Пинтя, збираючись у дорогу.
— За кілька днів дійдете, добродію! Вам треба до Заклятого міста. — Прунслик дивився на нього великими сірими лагідними очима.
— Якого міста? — аж люлька випала розбійникові з рота.
— Заклятого. Саме там резиденція короля.
— Сили небесні! — вигукнув отаман. — Тут є хоч щось таке, як у людей! Гаразд, нам до пригод не звикати. Кілька днів туди, кілька назад. За тиждень повернуся додому. Хлопці якраз уже ватру розпалять… Ну що, друже Прунслику, підеш зі мною?
Прунслик, певна річ, не зміг відмовитись. Очевидно, ніякої певної мети цей горе-мисливець у житті не мав. А жив як Бог дасть.
Тож невдовзі вони удвох чимчикували курним шляхом, який вів від озера до лісу, що темнів удалині. Обабіч гостинця стелилися килими з квіток і трав. І Пинтя був зачудований теплінню загірського краю та пишністю трави.
— А в нас завжди так! — знизав плечима Прунслик.
— Перестань нісенітниці верзти! Коли у вас сніг зійшов? — запитав легінчук.
— А що таке сніг? — щиро здивувався мисливець.
— Як? Ти не знаєш, що таке сніг?! Те, що взимку падає з неба!
— Взимку? — ще більше спантеличився Прунслик.
— О, тілько не кажи, лукавцю, що ти не знаєш, що таке зима! — аж гойкнув розбійник.
— А що таке «зима»? — лагідно спитав той, дивлячись ніжно своїми телячими очима.
— Тримайте мене, бо я зараз нароблю лиха! — крикнув на всі груди Пинтя, аж із луки здійнялася хмара білих метеликів.
— То що таке «зима» і «сніг»? — ще раз перепитав Прунслик і кілька разів блимнув своїми довгими, як у дівчини, віями.
Пинтя хотів йому пояснити, але як уявив, скільки доведеться потратити на це часу і сил, то одразу й передумав.
— Це не важливо. Тим паче, що ти їх і так ніколи не побачиш, дурисвіте! — буркнув він.
— Це нечесно, — образився Прунслик. — Я вам усе, тойво, розповідаю, а ви мені — ні.
— Добре, розкажу якось при нагоді, — зітхнув Пинтя. — Хоча це й буде нелегко.
їхню увагу привернув гурт овечок, що паслися на луці. Молодий вівчар у полотняній сорочці, підперезаній очкуром,[3] щось награвав на сопілці, а старий у солом’яному брилі і з довгими сивими вусами помішував страву в киплячому казані. Від смачного запаху у Пинті знову забурчало в животі. Прунслик помахав вівчарям зеленим капелюхом, і вони теж відповіли йому поклоном.
— Мандрівці, не ночуйте в Мертвому лісі! — долинув до них оклик чабана.
— Що ще за Мертвий ліс? — озирнувся Пинтя на пастирів.
— То це та хаща, до якої ми йдемо, — блаженно усміхнувся Прунслик.
— Цей день нарешті сьогодні закінчиться? — зітхнув легінь. — Занадто багацько в ньому загадок.
І хоча ліс прозивали Мертвим, він, на думку Пинті, був звичайнісіньким. Могутні дерева вивищувалися, мов колони. Навкруги буяла зелень. Від віковічних буків віяло спокоєм і затишком. Чогось відразу похилило на сон. Тим паче, що сонце теж ховалося за обрій. День у наших приятелів справді виявився багатим на враження і хвилювання. Хутенько перекусивши в’яленою рибою, що її Прунслик вдосталь насушив на сонці, доки тижнями вистежував Зеленого зайця, приятелі розпалили багаття і посідали довкола нього. За порадою вівчаря, заночувати вирішили на узліссі, не заглиблюючись у хащу.
Про всяк випадок Пинтя за розбійницьким звичаєм влаштував сторожу. Першим випало вартувати Прунсликові, а вже другу половину ночі мав пильнувати отаман — над ранок, як відомо, спати хочеться якнайдужче. Та не встиг Пинтя побачити перший сон, як одразу дав хропака і Прунслик, спершись на свою чудернацьку рушницю, з якої він ще ні в кого не поцілив. Ватра потроху згасала, і час наближався до півночі.
Аж поки з глибини лісу не засвітили жовті очі, що поволі наближалися до мандрівників. Видно, звір був розумний і обережний, бо спочатку все як слід вивчав. Вогонь заіскрив, на мить із темряви вигулькнули міцні ікла, що визирали із хижої пащі. Але тут із хащі висипали вогники. їх було чимало. Вони кружляли і теж поволі наближалися до ватри. Це були світлячки, яких тримали в долоні дивні створіння, що нагадували дітей і привидів водночас. Вони сміялися тоненькими голосами і присвітлювали собі блищиками, немов ліхтариками. Помітивши їх, хижак із жовтими очима вичікувально спинився неподалік.
— Хто се? Хто се? Хто се? — шепотіли духи, розглядаючи сплячих подорожніх.
— Се люди! Се люди! Люди! — захихотіли вони. А далі, схопившись за руки, стали в коло і закружляли довкола Пинті і Прунслика, який аж посвистував уві сні.
Раптом розбійник спросоння прохопився, потерчата (а це були вони) на мить принишкли і навіть світлячків затулили долонями. Але за якусь мить важка голова отамана знову схилилася додолу.
Душі нехрещених дітей затанцювали дедалі хутчіше, а необачні мандрівники дихали щораз тихіше. Прунслик навіть перестав присвистувати.
— співали в хороводі потерчата. Здалося, що подорожні взагалі перестали дихати. Тим часом найсміливіші духи почали обережно витягати в мандрівців зброю: рушницю і пістолі. Бартку дістати було важче, бо Пинтя, скрутившись калачиком, поклав її під голову.
Аж тут із темряви вихопився здоровезний хижак, люто блимнувши жовтими очима. Він голосно клацнув зубами, розриваючи зачароване коло. І, ставши побіля тліючої ватри, грізно загарчав. Це був велетенський вовк. Принаймні так здавалося в темряві. Його огривок настовбурчився, а ноги пружно зігнулися, готові до смертельного стрибка.
Потерчата злякалися несподіваного ворога і кинулися врозтіч. Зате від гамору прокинувся Пинтя і, побачивши коло себе роззявлену зубату пащеку, відразу вхопився за бартку. Мить — і грізна опришківська зброя описала дугу, вдаривши у вовче плече. В останню секунду хижак устиг помітити удар і вчасно ухилився, врятувавши голову. Від болю вовк заскавулів і… залаявся. В Закрайсвітті, схоже, лаятися уміли всі.
— Невдячний! — стогнав вовк. — То так ти мені віддячуєш за порятунок?