Нарешті під ними зачорніла, вкрита валунами та глибами, земля Кам’яного попа. Отаман не йняв віри, що колись це було квітуче царство наймогутнішого володаря Закрайсвіття Гиндибука. Довкола лежала суцільна кам’яна пустеля — непорушна і мертва у своїй трагічній самотності. Схоже, навіть вітер боявся сюди залітати. Тільки палюче південне сонце навідувалося в цю пустелю.
Дивно, як може все стрімко змінитися в житті цілого краю. Що вже казати за долю такого беззахисного створіння, як людина? Лише тепер Пинтя замислився, що, повернувши очі кам’яному чаклуну, може принести мешканцям цього світу неминучі нещастя. Чи має він право так втручатися в життя закрайсвітян?
Пинтя відчинив срібну скриньку, яку тримав перед собою, і зазирнув усередину. На нього дивилися два величезних ока. Найстрашніше те, що зіниці рухалися, мовби були припасовані до справжньої голови.
Пинтю здушило в горлянці і він прожогом закрив скриньку. Опришок озирнувся, щоб забути огидне видовище, від якого його ледь не знудило. Відблиску Золотої хмари позаду не було. Отже, Зелений заєць її ще утримував. Тим часом кручі під ними ставали дедалі грізнішими і гострішими. Нарешті на вершині найбільшої з них вони угледіли мовчазний кам’яний стовп володаря країни.
Розділ 28. ЧАРІВНА ВІЯ
Кам’яний піп височів на білій скелі, перед якою розкинулося урвище. Він наче виростав з неї, по плечі вмурований у кремінь. Його складені на грудях м’язисті непорушні руки, цілком голомоза голова, глибокі поздовжні зморшки на обох щоках, тонкі, міцно стулені губи — все дихало потугою, стиснутою в пружину. Чи варто було його підсилювати ще й очима?
Пинтя підлетів до голомозого черепа і загукав:
— Володарю, я приніс тобі те, що ти просив!
Кам’яне обличчя ожило, і рот поволі почав розкриватися, видихаючи пилюку.
— Ти здобув мої очі, чужинцю?
— Так.
— Невже ти обдурив цю пройдисвітку Ґанджі-бабу?
— Саме так.
— Ха-ха-ха! — зареготав Кам’яний піп і його несамовитий регіт луною відбивався від скель знову і знову. — Тоді віддай мені очі! Я хочу подивитися на такого молодця!
— Але спочатку я мушу отримати Золоте берло.
— Гм… Бачу, хлопче, що ти тихо ходиш, але густо місиш. Але я не маю того, що ти просиш.
— Як? То ти мене здурив? — розлютився Пинтя. — А я зрадів, як дурень шапці! Зараз я твої очі згодую рибам, чиї родичі закам’яніли через твоє кляте чаклунство.
— Не гарячкуй, чужинцю! — не втрачав самовладання Гиндибук. — Ми з тобою порозуміємось, чи не так? Я й справді не маю Золотого берла, бо я його ніколи й не мав. Це вигадки чорнокнижників.
Пинтя буцнув п’ястуком по торбі, з якої долинув зойк буркотуна:
— Ой! Часом і преславний Гомер дрімає! Можливо, я щось наплутав. Не тільки людині властиво помилятися! Спитай його про золоте руно! Чи то пак про золотий ключик. Ні, здається, все-таки про золоту паличку…
Розбійник ще раз приклався до торби коліном і вчений пацюк замовк.
— Але я знаю, як тобі допомогти, чужинцю. Однак для цього ти маєш спочатку повернути мені очі.
— Ти вже мене одного разу обманув! — гукнув розбійник, літаючи довкола кам’яної голови..
— Довір’я за довір’я, — заскреготів Гиндибук.
— Це я вже сьогодні чув! А тепер втікаю, наче за мною женуться тисяча чортів.
— Гей, бо ти смішний, чужинцю! У мене багато часу, — невдоволено прогудів Кам’яний піп. — Століттями я чекаю на порятунок. Однак чи ти згоден чекати стільки ж, аби визволити від чарів своїх друзів?
У Пинті не залишалося іншого вибору. Тим паче, що погоня мала наспіти з хвилини на хвилину. Ватаг розкрив скриню на коліні і, взявши двома руками слизьке вологе око, посадив його у праву очницю кам’яного володаря. З шипінням воно почало мовби приростати до власника. Невдовзі воно стало таким самим сірим, як і його господар, і лише зіниця, яка рухалася, виказувала, що око живе.
— Я бачу тебе, чужинцю! О боги, який ти мізерний! І як ти поквитався з Ґанджі-бабою? — засміявся Кам’яний піп. — Швидше вставляй мені й друге око.
Коли Пинтя впорався і з цим завданням, Гиндибук напружив м’язи і зробив рух, наче хотів вирватися зі скелі. Але це йому ніяк не вдавалося. Він розлютився.
— Я дам тобі свою вію, чужинцю! Якщо торкнешся нею закам’янілого створіння, воно оживе. Але поклянись, що ти й мене нею визволиш. Бо я настільки охляв за останні віки, що вже не можу сам без чаклунства скинути ці кам’яні окови.
— Добре, давай свою кліпку.
— У тебе є маленька сокирчина. Зрубай обережно вію з моєї повіки.
Гиндибук заплющив ліве око, правим уважно стежачи, що чинитиме Пинтя. Розбійник підлетів на Татоші до повіки, взявся за бартку двома руками, замахнувся щосили і вправно підрубав останню вію, наче трирічне деревце.
Це так зацікавило вченого щура, що той випхався з торби аж наполовину і був жорстоко покараний за свого довгого носа, бо вивалився з тайстри і полетів додолу. Маю підозру, що він усе ж бачив незле, адже як інакше міг бути таким допитливим? На щастя, тільки-но Фаралампас судомно зачепився за перший виступ скелі, як непорушно застиг, наче приклеєний. Спочатку він нагадував паралізованого акробата під час смертельного трюку на висоті. Але за мить по ньому пробігли мармурові прожилки і щуряка почав кам’яніти.
— От лихо! — зойкнув розбійник. — Що мені тепер скаже Прунслик? Мовчу вже за його тітоньку!
— Удар Фаралампаса кліпкою! — отямився Татош.
Пинтя шмагонув застиглого пацюка вією — і той почав оживати. Вхопивши щура за загривок, поки той знову не полетів у прірву, отаман вкинув його у тайстру.
— Тепер, чужинцю, удар вією й мене, — зарокотала скеля. — Гиндибукові потрібна його сила. Якби ти знав, скільки я тут стовбичу, закований у камінь підступною Ґанджі-бабою! Один твій порух — і я звільнюся. Обіцяю зробити тебе найбільшим володарем Закрайсвіття після себе. Ми будемо правити удвох. І ніхто більше не зможе нас подолати. Хай буде так, чужинцю!
Пинтя мовчав, тримаючи вію в руці, наче шаблю.
— Чого ти баришся? Ну, сміливіше, чужинцю! Колись ти не був такий полохливий! Нас чекає велике майбутнє. Ми перетворимо усі довколишні краї в пустелю, окрім нашого царства. Хай і вони зазнають того приниження, якого відчував довгі століття я, великий володар Гиндибук!
— Горе мені! — застогнав Пинтя. — Я зламаю слово розбійника.
— Що?! Якщо ти не звільниш мене, то станеш таким же моїм заклятим ворогом, як і підла Ґанджі-баба! Вибирай, хлопче: вічне панування чи люта кара?
Пинтя вдарив постолами Татоша, даючи наказ негайно відлітати.
— Ти втікаєш, чужинцю? — заклекотів йому услід кам’яний стовп. — Добре, що ти дав мені очі! Тепер я знатиму, який на вигляд ще один мій ненависник. Присягаюся, що відплачу тобі з лихвою!
— Оце так ти мені віддячуєш за добро, яке я зробив для тебе, Гиндибуче? — розгнівався опришок. — Завдяки мені тепер ти бачиш білий світ! Дорогою я зустрів двох велетів у кам’яних обладунках. Спробуй умовити їх, щоб вони визволили тебе з крем’яної неволі. А мені — ніколи! За мною женеться Вогняний дощ.
— Велети в кам’яних обладунках, кажеш? Ха-ха-ха!
Це мої молодші брати, чужинцю! Сподіваюся, ти визволив їх від чарів Ґанджі-баби?
— Ні, бо не знав, як це зробити!
— Який же ти телепень, чужинцю! Треба було просто зруйнувати Кришталевий міст, який вони бережуть. Проклята відьма вигадала диявольську хитрість: бранці мали самі обороняти вічну темницю від своїх визволителів.
— Ще й добряче при цьому лупцюючи один одного.
— О, мої бідолашні брати! Вони хотіли мене порятувати, і Ґанджі-баба за це зробила з них посміховиська. Негайно повертайся, щоб їх розчаклувати, і я тобі все пробачу. Слово Гиндибука!
Але щойно Кам’яний піп вимовив клятву, як на овиді зблиснуло золоте проміння. Вогняний дощ повертався.
— Я вже визволив твоїх братів, Гиндибуче! Невдовзі вони будуть тут! Тож сподіваюся, ти виконаєш свою обіцянку краще за мене! — гукнув Пинтя і прудко, як вітер, полетів у бік Киплячого моря.