У лапках Фаралампас стискав темну шорстку вію Гиндибука, до якої його про всяк випадок Пинтя ще й прив’язав. Учений щур одразу після приземлення мав розчаклувати сильну половину Закрайсвіття, аби чоловіки могли вчинити спротив Золотій хмарі. Як це зробити — опришок не встиг придумати. Але там були значно досвідченіші воїни. Як-от славний лицар Чорної пір’їни Молибог, який не знає страху та втоми.
Попри скажений вихор, який несамовито дув Фаралампасові у писочок, від чого його біла шерстка стояла сторчма, щур почувався на сьомому небі і готовий був пробачити Пинті усі ті неймовірні злигодні, яких він натерпівся за ці дні. Адже сьогодні саме він здійснить подвиг і ним захоплюватимуться прийдешні покоління, так як оце він втішається вчинками античних героїв, що закарбовані у старих фоліантах. Нарешті й Фаралампас утне щось таке, про що згодом напишуть у книжках із золотими корінцями. Недарма він обрав собі таке вигадливе прізвисько — Світла голова. Щурик випростав обвислі плечі і навіть обережно показав гострі різці. Хай бачить Прунслик і його тітонька Пудермантель, що він уже нічого не боїться! Він — Геркулес. Ні, він кращий за Геркулеса! Адже той усе ж був сином богів, а він — лише звичайний хатній щур.
Розділ 29. ЧОРНА ПОЛОНИНА
Та щойно на площі приземлився дракон із Фаралампасом і оркестр підземної бригади вшкварив урочистого марша, як радісний лемент змінили крики розпачу. Майдан миттю спорожнів. Усі сховалися в Ратуші.
Тим часом Пинтя на середньому драконі летів у інший бік Закрайсвіття — туди, де майже ніхто не поселявся. Вогняний дощ рушив за ними. Адже такою була воля Ґанджі-баби: спочатку поквитатися з головним кривдником. Відстань між ними невпинно скорочувалась.
Втікачі оминули Скляну гору і були вже над Мідною хащею, хоча тепер вона зовсім не нагадувала ту мертву хащу, в яку недавно так безпечно забрели наші мандрівці. Тепер це був густий, тінистий і затишний ліс, щоправда, з легеньким червонуватим відтінком в певних місцинах.
Біля хатинки брамників нікого не було. Так і є: віконниці і двері були наглухо забиті. Пинтя спитав у змія, чи не відає він, що трапилося з братами-калічками?
— Готуються до весілля! — усміхнувся дракон. — їх уподобали дівчата із Заклятого міста.
— Гей-го! Всі люди як люди, лиш я один — навіжений, — закрив обличчя руками розбійник, згадавши свою милу, що залишилася в протилежному краю цієї дивовижної країни.
— Зелений зайчику, якщо ти мене чуєш, — загукав він до неба, — зроби так, аби я на мить побачив Церцерушку! На одну мізерну мить! Я маю їй сказати щось конче важливе! Щось таке, без чого не можу навіть умерти! Прошу тебе не як володар, а як твій брат! Ще поки що живий твій брат! Я знаю, що ти можеш! Знаю…
Дракон здивовано глипнув на отамана. Чи, бува, цьому розбійнику від перевтоми не замакітрилося в голові? Гукає до неба, в якому ані хмаринки, а за ними невідступно тягнеться Вогняний дощ. Тут треба боронитися, а не про любок марити!
Тієї ж миті звідкілясь узялася блакитна прозора кулька, наче краплина роси, але значно більша. Всередині неї сиділа білява дівчина у рожевій сукні, гарна, як ранковий промінь. На її плечах наопашки був накинутий чорний довгий плащ із каптуром. Біле волосся, що спадало кучерями навколо високого відкритого чола, було стягнуте вузьким золотим обручем. Сині очі випромінювали тугу, тендітні руки молитовно складені.
Прозора кулька приземлилася на дракона, але він не відчув жодної ваги. Навпаки, до нього наче влилася нова сила. І вони знову почали відриватися від переслідувача.
— Як ся маєш, Церцерушко, любонько моя? — кинувся до повітрулі по вуха закоханий парубок. Душа його раювала.
— Не торкайся мене, любий, бо я одразу зникну! — підхопилася дівчина. Вона й далі перебувала в кульці, що охороняла її від навколишньої дійсності. Але голос її був добре чутний, мовби між ними не існувало жодної перешкоди.
— Я не сказав тобі, мій світлий янголе, найголовнішого: тепер я не зможу прожити без тебе й дня. Ти запалила в моєму зачерствілому серці мерехтливий вогник любові, то ж відтепер я обома долонями буду оберігати його від вітру.
— Я теж чекатиму тебе, мій солодкий друже, — в її небесних очах зблиснули перлинки, а голосок забринів, як чарівна мелодія.
— Як упораюся із Золотим дощем, то відразу по тебе приїду. Ми полетимо до моєї країни, де нас ніхто ніколи не знайде. Присягаю!
— Ми більше ніколи не побачимось, мій любий мрійнику, — сумно захитала вона головою.
Прегарна дівчина з невимовною тугою-жагою дивилася на нього волошковими очима, які так запали йому в душу з першого погляду. А її перли одна за одною скрапували додолу.
— Ні, не кажи такого, любко! Бо моє серце може розірватися від туги!
— Я теж ніколи тебе не забуду, дивний лицарю! Тому хочу поцілувати тебе, аби навіки запам’ятати цей прощальний цілунок! — мовила вона срібним голосочком, бгаючи рученятами мереживну хустинку, що пахла конваліями.
І вони поцілувалися таким легким, тремтливим цілунком, на який здатні тільки найніжніші серця, що вперше в житті покохали. І якщо є на світі мить блаженства, то це була саме вона. Та щойно безмежно щасливий розбійник пригорнув Церцерушку до свого пломенистого серця, як блакитна кулька розчинилася в повітрі, наче її ніколи й не було, хоч ошелешений Пинтя ще відчував на губах тепло найчарівнішої дівчини обох світів, гарної, мов квітка, напоєна вранішньою росою.
— Господи, невже це правда? — загримів з розпуки його голос, який, здається, пронизав усю небесну сферу. — Невже ти можеш нас роз’єднати? Чи ти зумисне підняв мене до небес, аби кинути на самісіньке дно?
Але згори йому ніхто не відповів.
Сила потроху покидала Дракона, і Золота хмара знову наблизилася до них. Тож Пинтя, в якого аж кров кипіла в жилах, мусив урвати свої закохані плачі і стати до герцю. Він вирішив діяти перевіреним способом: вихопив Вогняного корбача і щосили луснув переслідувача.
Небо пронизала блискавиця, а простір довкола струснув страшенний грім. Хмара пустила із себе струмінь вогню, спалюючи вщент зелену долину. Однак відстань між летючими супротивниками вже не скорочувалася. Хмара наче боялася підлітати ближче, аби не потрапити під пекучий Вогняний корбач.
Пинтя знову замислився над словами Церцерушки. Що воно, на Бога, означає? Для чого на світі створені такі труднощі, коли люди хочуть просто любити одне одного. «А чи люди?» — прикусив він губу, коли згадав, що Церцерушка — донька Ґанджі-баби та Гиндибука. «Ото пощастило з тестем і тещею, дідько б їх тріпав! — усміхнувся він до себе. — Хоча гіршого дідька за них і не вигадаєш».
«Церцерушка мене дурить, — заспокоював він себе, крутячи в руці Золотий батіг. — Хоче, аби я не морочив собі голови через неї. Наївна дівоча душа! Але вона ще не знає розбійників! Який би дурень відмовився від такої краси? Ні, ти будеш моєю, любко-душко! І буде в нас п’ятірко хлоп’ят — таких красних лсгінів, що гай-гай! На всі гори не буде ліпших! Якщо дракони з людьми кохаються, то чому я не можу одружитися з повітрулею?.. А може, її слова означають щось інше… — Тут йому здушило в грудях і він хапливо озирнувся, чи не наблизилася погоня. — А може, я ще сьогодні віддам Богові душу?.. Недарма кажуть — кого боги люблять, того забирають до себе молодим. І що я тоді заспіваю у Жорнах часу? Господи, що там треба казати? А-а, як ти жив і для чого? Ну, це якось відбрешемось! Як сказав би мудрий Фаралампас, багато лиха ти накоїв, Пинтю, але й дещо доброго встиг зробити. Якщо я й робив дурниці, то не зі злого серця й ворожого умислу, а ненароком чи від дурної голови. Але ж я в школі не вчився, то звідки той розум візьметься? Це вагомий аргумент для суду. Навіть небесного».