— О-го-го-го-го! — гукнув він на всі гори.
Пинтя уважно роздивлявся Чорну полонину, оточену по боках непрохідними лісами, які він знав, мов свої кишені. У захмареному небі не було видно ані зеленої цятки. Дракона ніде не було.
«Що за чортівня? Може, він справді відлетів додому?» — заясніла рятівна думка у парубочій голові, і він квапливо розвернувся обличчям до Закрайсвіття. Але що це? З того боку теж простягалися суцільні ліси.
— А де озеро? Де спалені луки? — пробелькотів безмежно спантеличений отаман. — Що за мара? Куди все подівалося?!
Легінь швидко хапонувся до череса, витяг картату хустку й обережно її розгорнув. Так і є: на вітрі колихався невеличкий білий пушок. Пинтя підніс його до обличчя і погладив неголену щоку об повітрулене пір’ячко. До нього долинув легенький, як вітерець, запах конвалій.
— Церцерушко! Кохання моє! Мій добрий, незрадливий друже! — мовив він стиха. А далі встав і гойкнув на повні груди:
— Церцерушко! Люба! Агов! Де ти?! Я кохаю тебе! Чуєш? Ко-ха-ю!!!
Парубійко до болю в очах вдивлявся у простертий під його ногами безмежний простір і дослухався до нього, приклавши руку до вуха. Але нічого, крім вічного шуму пралісів, не чув. Смереки привітно кивали йому вітами, та він не радів їм.
Стривай, у нього ж залишився Вогняний корбач. Пинтя запхав руку за пазуху і витяг батіг. Тю, тепер це був не чарівний нагай, а звичайний — зі шкіряним паском на кінці, заплетеним у косичку. Отаман ладен був губи кусати від прикрощів.
— То що ж це було? Видіння? Марево? Сон? Фокуси Зеленого зайця? — мало не рвав він на собі волосся з розпуки. — Чи то так справді хочуть світила? І моє кохання може принести лише згубу? А може, я справді шаленець, котрому давно місце у божевільні?
Пинтя сів на вибілений сонцем і розколотий вітрами камінь і, пригнічений горем, уперше відтоді, як став розбійником, заплакав. Точніше, це були не сльози, а перли, які виступили на його втомлених, почервонілих очах. їх було небагато, всього кілька, але вони були найяснішої проби, бо йшли з самого серця — чесного і мужнього. Наскільки чесними й мужніми бувають найславніші розбійники.
— Агов, побратими, де ви?! — гукав він раз у раз охриплим голосом у бік Закрайсвіття. Бо не звик здаватися за жодних обставин. Йому відповідали луною хіба що буки, які стіною чорніли під ним. Та ще беркут махнув йому крилом у піднебессі, озираючи своє царство.
Аж раптом він почув голос. За ним — другий, третій. Однак долинали вони з протилежного боку. Пинтя озирнувся.
— Го-го-го! — гукнув він, зупинивши на мить своє серце, яке пойняло дивне передчуття. — Хто це там варнякає?
— Живий, лайдачисько! А щоб тебе коняка буцнула, а щуряка вкусив! Пинтю, ми вже налякалися, що тобі гайдуки в’язи скрутили! — долинув знизу веселий голос Василя Шпіньки.
— Еге, йому скрутиш! — майнула поміж гіллям пелехата голова Івана Качулки. — Де ж ти завіявся, отамане-брате?
— До любаски, а то ж куди? — засміявся Графинчик. — Буків йому за спізнення!
— Свої, чортяки, — кисло всміхнувся розбійник, стер нишком перли і ще раз глипнув у бік Закрайсвіття. — Ми були б надто щасливі у цьому світі, Церцерушко…
Він насунув чорного, як торба сажотруса, капелюха на маківку і, мов той провинний ангел, рушив назустріч побратимам, що вже повиходили з хащі й махали йому приязно топірцями і пістолями.
— Ой хлопці-молодці, — зітхав раз у раз Пинтя, — якби ви знали, що я без вас знайшов! І що я без вас утратив!
— «А чи пан, чи пропав — двічі не вмирати!» — горлали йому у відповідь розбійницьку пісню його бойові побратими. Певно, вже приклалися до немаленької діжечки з винцем, доки очікували на отамана.
Життя складається так, як воно складається. І сумувати за чимось — це жити не прийдешнім, а минулим. А в минулому вже нічого не можна змінити чи бодай направити. Тому за ним треба не сумувати, а просто його пам’ятати.
Весна таки прийшла у Чорну полонину, а отже, опришків чекали нові пригоди.
Але це вже зовсім інша історія. Чи не так, мої любі?
ЕПІЛОГ
До сказаного вище слід додати уривки з прадавньої «Хроніки», що випадково трапили нам до рук. На наполегливу вимогу видавця ми змушені поділитися, аби описана нами історія мала завершений вигляд.
«… У літо 706, в останні часи правління короля Урвана III, званого Мироносцем за те, що примирив драконів з людьми, з’явився Божий посланець. Сей з неба впалий осяйний лицар був покликаний на землю стати на герць із темними силами, аби порятувати грішний світ.
Він звільнив занапащене Закляте місто, визволивши від кам’яних пут сотні невільників, і переміг злих духів у чесному поєдинку, за що був прозваний тричі славним…
… У літо 707 хотіли велети звільнити свого зачаклованого брата Гиндибука від чарів Ґанджі-баби, але самі стали поруч нього, закам’янівши по саму…
…У літо 708, в роки правління напрочуд мудрого й доброго короля Прунсля І та його незрівнянної королеви Геремії, що подарували нам уже трьох спадкоємців, була велика січа з песиголовцями, що їх привів Урфій, син Ґанджі-баби. Проте об’єднані царства під орудою славних воєвод Молибога та Кудлоша за участі летючої кавалерії (чарівного коня Татоша та трьох приязних драконів) звитяжили на полі брані, укривши себе безсмертною…
… У літо 709 нічого не сталося, хіба що славне Закляте місто перейменували на Розкляте, і стало воно найбільшою столицею Закрайсвіття. Та ще на Тихому озері оселилася дивної краси птаха, звана Церцерою, до якої сходяться на паломництво з різних околиць сотні закоханих. Подейкують, що її пір’їнка приносить удачу й щасливе…
… У літо 7010 упокоївся в Бозі мій великий навчитель, найславетніший учений нашої доби, мудрий Фаралампас, що залишив нам у спадок свою безцінну «Хроніку важких часів», над якою трудився в останні роки, продовживши справу тітоньки Пудермантель. Тож нині я, вписуючи до «Хроніки» оці рядки, кажу вам словами перших літописців: «Я зробив те, що міг. Хто може, хай зробить…»
Придворний архіваріус його Величності та благословенного Розклятого міста, ваш найпокірніший слуга Зелений…»