Згодом, коли вже було запізно, лицар довідався, що на ту господиню було наслано закляття: закохатися у першого чоловіка, що переступить поріг її хати. На біду, того вечора до самотньої хижки попросився на ночівлю саме він. Зморений з важкої дороги, лицар заснув як убитий. А рано-вранці подався далі.
Однак ґаздиня його не забула. Вона просто марила ним. І коли до неї дійшла чутка, що мандрівний вояк загинув у жорстокому побоїщі з песиголовцями, зачаклована жона кинулася до ворожки. Звідки їй було знати, що саме ця відьма наслала на неї закляття.
Бідолашна закохана молила відьму-босорканю повернути її любчика з того світу. І босорканя порадила, що для цього слід зробити. Вночі жінка пішла на цвинтар і викопала дев’ять людських голів. А далі довго варила їх у залізному горщику, поки один із черепів не висадив накривку. Тієї миті до її ніг упав мертвий кажан, а мандрівний вояк підвівся з братської могили полеглих у січі. На своєму баскому коні він прискакав до любки, яка повернула його з Долини смерті, і заприсягся відтепер служити тільки їй. Однак коли вона побачила його мертвого, то від страху ледь не збожеволіла і втекла від нього у хащу. А через кілька днів там і померла з переляку. І залишився нещасний лицар поміж світом живих і мертвих. Ні одні, ні другі його не приймали. Живі бачили в ньому мертвого, а мертві — живого.
— І розгнівався я тоді на Божий світ, який так жорстоко посміявся з мене, і заприсягся мститися йому, доки не знайду свій кінець.
— Тому всіх живих ви вирішили робити мертвими, — похитав головою Пинтя. — А може, краще мертвих робити живими?
— Я не займаюся чаклунством, — сумно похитав головою лицар. — Та й нікому не зичу такої лихої долі, яка випала мені. Повірте мені: ліпше смерть, ніж отаке безсмерття.
Люлька в Пинті давно погасла, а він усе ще її замислено тримав у роті. Зрештою, мертвяк мав рацію: якби тепер у цьому лісі був не один живий небіжчик, а десятки, то кому від цього було б легше?
— Я знаю, як вам допомогти, — несподівано для самого себе прорік Пинтя.
— Що можете ви, нікчеми, які нездатні оборонити навіть своє безглузде життя? — насміхався лицар. Схоже, його ліричний настрій минав і він знову набував властивої йому ворожості.
— Стривайте! — підняв люльку отаман. — Вам треба… піти з нами! Так-так! Ви мусите потрапити до Заклятого міста.
— Для чого? — порожні очниці мандрівного вояка проймали Пинтю до кісточок.
На таке просте запитання розбійник, ясна річ, відповіді не мав. Але тут несподівано озвався Прунслик. Іноді він був надзвичайно доречним.
— Тому що у тамтешнього короля є жива і мертва вода, — перелякано промурмотів він.
— Саме це я й хотів вам повідати, поважний лицарю, — підморгнув Прунсликові Пинтя, в якого вже витанцювався план. — Жива вода оживлює мертвих, а мертва — умертвляє живих. А якщо випити однієї і другої, то ви, нарешті, мусите потрапити або в один світ, або в інший.
Звучало не надто переконливо, але це була єдина соломинка, яка могла порятувати мандрівників.
Запала гнітюча мовчанка. Мрець про щось поважно розмірковував. Тиша була така лунка, що полоненим здалося, ніби вони поглухли. Нарешті чорний вершник підняв голову.
— Он як! — повільно мовив він. — Кажете, жива і мертва вода? Добре, спробую довіритися вам. Але ваша хиба — ваша біда. Якщо ви навіть надумали пошити мене в дурні з тією водою, то переді мною однак ціла Вічність. А вас я й з-під землі дістану! У товаристві я не надто привертатиму увагу живих, тому гаразд — подамся з вами до Заклятого міста. Адже я так любив мандрувати!
— Ура! — рявкнули усі три горлянки несподівано порятованих подорожніх. Порятованих, зауважмо, завдяки власній кмітливості.
Лицар ще раз ударив тупим кінцем списа об землю — і ліщинове гілляччя слухняно заповзло знову в кущі, вивільняючи полонених від обридливих пут.
Пинтя відрекомендував своїх приятелів новому побратимові їхнього дивакуватого товариства, зауваживши, що він хоче побачитися з принцесою Геремією, а Прунслик із Яношем Кудлошем його супроводжують.
— Я йду до тітоньки Пудермантель, — несподівано заперечив мисливець. — Просто мені по дорозі. Я вже не бачив її кілька місяців.
— А я йду помститися за своє собаче життя, — клацнув зубами Кудлош. — З-з-загризу!
Тут Пинті довелося розповісти історію нещасного Яноша, якого дружина обернула у пса.
— От і вір після цього жінкам! їхня любов — це химера! — прогудів мертвяк. Він знову надяг шолом, аби не справляти страхітливого враження. — Мене також любаска позбавила спокою.
Вершник пройнявся великим співчуттям до Кудлоша і відтепер старався всіляко його підтримувати. Хоч як просили його приятелі назватися власним ім’ям, чорний лицар відмовився.
— У мене немає минулого. Я не хочу, аби мою родину проклинали за привида Мертвого лісу, тому давно не називаюся своїм ім’ям. Я його стер із пам’яті.
— Але ж ми мусимо якось тебе кликати? — не здавався опришко.
— Тоді називайте мене… — його погляд упав на ще мокре Прунсликове обличчя після гарячого каяття. — Так, Молибогом! Бо, напевно, ніхто стільки ще не спонукав грішників до молитов, як я! Ха-ха-ха!
Від його реготу у мандрівців по спині пробігли дрижаки. На цьому й порішили.
А взагалі-то мертвякові не так вже й зле жилося в світі живих. Він не потребував ні їжі, ні питва. Його не діймала спека чи холод. Він навіть не спав, що, ясна річ, одразу вирішувало клопіт із вартовим на їхніх нічлігах. Так що мрець виявився дуже корисним для нової Пинтевої ватаги. А якщо зважати на його шолом, залізні обладунки, стародавній спис та довгий меч при боці, — то такий загрозливий вигляд міг спинити будь-якого зухвальця. Але найкраще, що було в мандрівного вояка, — це його вороний кінь. Оґир був такий могутній, що на нього легко всілися троє. Поперед себе Молибог посадовив розбійника з мисливцем. Пес, ясна річ, біг поруч.
Таким незвичайним робом наша ватага вирушила у подальший шлях. Кінь, видно, теж уже засидівся у Мертвому лісі, бо аж рвав копитами землю, відчуваючи далеку дорогу. І те, що наші подорожні здолали б за день, вороний проскакав за пару годин.
По дорозі Пинтя розпитував Молибога про його життя після смерті, і наші приятелі довідалися чимало цікаво. Наприклад, що колись Мертвий ліс був живим. Але після того, як мерцеві довелося сховатися від людей, він почав убивати у хащі все живе, доки решта лісових мешканців звідти не повтікали. Ліс нарекли Мертвим, і ніхто не насмілювався зайти в його нетрища. Крім, звичайно, наших героїв, які про це не відали ні сном, ні духом.
Пинтя ще раз перепросив Молибога за їхнє нечемне вторгнення, але мертвяк промовчав. Він взагалі був неговіркий. Ця риса, либонь, йому передалася від світу небіжчиків.
Розділ 6. НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Вони їхали кілька годин, поки, нарешті, ліс почав рідшати і невдовзі мандрівці вигулькнули з нього на білий світ. І хоч їхати на коні було швидше, ніж прошкувати, але тривала їзда добряче натомила вершників — утрьох сидіти було таки тіснувато. Тож коли після Мертвого лісу вороний виніс їх на пагорб, звідки очам подорожніх відкрився новий краєвид, вони несказанно зраділи. Але що це? Куди не сягало око, всюди стелилася пласка долина. Навіть ледь помітна стежечка загубилася при виїзді із Мертвого лісу. Здавалося, що довкола взагалі не було життя, якщо не зважати на рослинність, яка буяла тут на повну силу.
— Ну і де в Бога це Закляте місто? — насупився Пинтя.
З пагорба вони мовчки роздивлялися в різні боки аж до болю в очах, але нічого так і не помітили.
— Може, знову якесь чаклунство, — промовив Кудлош і голосно загавкав.
Але йому ніхто не відповів. Тільки вітер хилитав пишними травами, що розрослися тут аж по пояс.
— Я йду ловити Зеленого зайця, — сповз із коня Прунслик, тримаючись за луку сідла. — Мені треба назад.
— Невже ти сам повернешся через Мертвий ліс? — примружив око розбійник.
При згадці, що йому доведеться самому повертатися до озера, Прунслик одразу передумав.
— Дивіться, — раптом промовив Молибог і показав рукою на захід. — Там щось є.