Роберт Вальзер
Розбійник
РОЗБІЙНИК
Едіт його кохає. Але про це — потім. Мабуть, не варто було їй узагалі зв’язуватися з отим нікчемою, у якого в кишені вітер свище. Скидається на те, що вона посилає до нього своїх депутаток, так би мовити, комісіонерок. Повсюди в нього якісь свої подруги, але вони не мають до цього жодного стосунку, а вже до отих, сказати б, славнозвісних ста франків — то й поготів. Якось він був лишив у чужих руках — просто так, через свою м’яку, доброзичливу вдачу — сто тисяч марок. А коли з нього за таке сміються, то він і сам посміюється. І вже це може викликати щодо нього неабиякі сумніви. Він навіть ні з ким не товаришує. За «весь цей час», поки він крутиться тут, серед нас, йому не пощастило — і то на його ж таки втіху — здобути в чоловічому товаристві ні крихти поваги. От уже нездарисько, ще одного такого просто годі собі й уявити! А його чемність, оті його манери багатьом давно вже «дратують нерви». І ця бідолашна Едіт його ще й кохає. А він тим часом, позаяк стало дуже тепло, ще й бігає проти ночі, о пів на десяту, купатися. Про мене, нехай собі бігає, тільки ж нехай і не ремствує. А скільки ж зусиль змарновано, щоб навести його на розум! Невже ж отой перуанець, чи хто він там такий, гадає, що впорається з цим і сам? «Чого тобі?» Так звертаються до нього дівки з простолюду, і цей телепень царя небесного — та він-бо на телепня й схожий! — просто у захваті від такої манери цікавитись, чого він бажає. І тут, і там до нього давно вже ставляться, як до заплішеного дурня, а він цьому ще й раденький. Поглядають на нього так, ніби хочуть сказати: «О, знов тут з’явилось оце чуперадло, щоб ми не нудьгували. От набрида!» А самого його ті зневажливі погляди тільки розвеселяють. Сьогодні трохи покрапав дощик, а вона його, отже, кохає. Вона покохала його, так би мовити, з першого погляду й від щирого серця, але він у це не повірив. А тепер ще й ота вдовиця[1], що загинула через нього. Ми, певна річ, ще повернемося до тієї досить порядної жінки, яка тримала на одній з наших вулиць крамницю. У нашому місті так мило поєднуються всі його частини, що воно нагадує таке собі велике обійстя. І про це ми також поведемо іще мову докладніше. Тільки широко я не розводитимусь. Будьте певні, зайвого я вам не розповідатиму. Я ж бо автор шляхетний, хоч гадати так, з мого боку, мабуть, досить безглуздо. Либонь, щось нешляхетне тут усе ж і прохопиться. Одне слово, з тією сотнею франків нічого аж такого й не сталось. І опускаються ж люди до такої банальности, як оцей невиправний веселун, котрий від дівчат у гарненьких фартушках, щойно він трапиться їм на очі, мусить вислуховувати: «О, ще й цей! Ще його бракувало!» Звісно, після таких реплік йому доводиться навіть самого себе трохи лякатись, хоч він одразу про них і забуває. Лише такий нікчема, як він, здатний щоразу викидати з голови стільки приємних, важливих і корисних речей. А коли в тебе порожні кишені — це ж бо і є ознака нікчемности. Якось сидить він на лавці у лісі. Стривайте, коли ж це було? Жінки з вищих кіл ставляться до нього поблажливо. Може, гадають, що в нього рішуча вдача? А ще через те, що директори подають йому руку. Дуже дивно, чи не так? Подавати руку цьому розбійнику?
На вулицях байдужі оті перехожі, яким на все просто начхати, дратують усіх водіїв. Одразу додам ще й ось що: є тут один такий типчик, який мене зовсім не слухається. Гаразд, хай той упертюх робить, що хоче, про мене. Найкраще про нього забути, та й край. Але ж та посередність ще й засягла в Едіт успіху. Принаймні на ньому завжди один із тих вишуканих капелюхів, котрі надають їхнім власникам сучасного вигляду. Я — людина також посередня і тішуся цим, а ось той розбійник на лавці у лісі посередністю зовсім не був, а то не бурмотів би собі під ніс: «Колись я, бувши торговим службовцем і патріотом, на уяву багатим, біг вулицями одного ясного міста. Якщо пам’ять моя іще не потьмарилась, то я за дорученням своєї господині відносив кудись скляний абажур чи щось таке. Я тоді доглядав за якимсь старим дідом, і одній молоденькій дівчині розповів, ким я був доти, як потрапив до його оточення. А тепер ось сиджу, не знаю, за що мені взятись, і за це — й то цілком справедливо — покладаю провину на закордон. Я там раз у раз обіцяв показати свої таланти й щомісяця одержував за це платню. Але потім, замість поринути, скажімо, в культуру, в духовність і в т. ін., я з головою поринув просто в розваги. І ось одного дня мій благодійник[2] дав мені зрозуміти, що перспектива й далі підтримувати мене коштами видається йому вельми туманною. Ця заява так мене вразила, що я мало не втратив мову. І сів до свого вишуканого столу, тобто на канапу. Господиня, в якої я мешкав, застала мене у сльозах. «Не бери в голову, — сказала вона. — Якщо ти щовечора розважатимеш мене цікавою розповіддю, то я дозволю тобі безплатно смажити в мене на кухні смачненькі відбивні котлети. Не всім природа дарує щастя приносити людям користь. Ти — виняток». Ці слова я сприйняв як обіцянку існувати і далі, б’ючи байдики. А сюди уже потім мене доправила залізниця, щоб я тут жахався обличчя Едіт. Біль мій за неї — мов та опорна балка, на якій, знову ж таки, розгойдуються всілякі забави й утіхи». Так розмовляв він сам із собою у затінку під деревами, а потім наздогнав кількома стрибками якогось нещасного п’яничку, що саме ховав до кишені пляшку горілки.
1
На думку критики, прототип Емми Ленц-Гройб, у якої в Берні 1922–24 рр. Р. Вальзер винаймав помешкання.