, він, мовляв, бачить це й сам. Не раз він читав їй свою пишномовну прозу, тобто прозу урівноважену і добре виважену. Вдовиця господарювала у власнім салоні мод, де покупці цілий день одягали й скидали оті капелюхи, себто жіночі капелюшки, і розбійник щодня забігав до крамниці — поглянути, що вона робить і, може, що-небудь їй розповісти. Вона мала такі невеличкі, гарненькі, привабливі, ніжні, ґраційні, чарівні і милі ніжки, якими у свої, либонь, двадцять вступила у безрадісний шлюб (ми тут про нього вже згадували) і на честь яких він, наш розбійник, складав цілі оди. Якось увечері, о десятій годині, наприкінці однієї із їхніх дискусій — предметом її була Орлеанська Діва — він зізнався вдовиці, що не раз рано-вранці чинив з її ложечкою від вечірньої кави. На його зізнання жінка відповіла йому німим мовчанням, сповненим докору; вона прибрала позу, яку за давніх часів прибирали, мабуть, королеви, повернулась до нього спиною, що демонструвала, здалося йому, обурення, і, не відгукнувшись на його побажання доброї ночі, рушила в тишу і доброзвичайність своїх покоїв. Якою чарівною здалася вона йому тієї хвилини! Можна сказати, вона була мов намальована. Коли жінка простувала отак коридором, обурена і водночас усе ж таки, безперечно, трішечки втішена, — коли вона отак простувала, в її постаті було щось від образу на мідній ґравюрі. Які ж гарні бувають жінки, коли їм признаються у ніжних своїх почуттях! Але в цьому розділі на розбійника, безсумнівно, очікує ганебна невдача. Певна річ, ми цьому типові щиро й бажаємо цієї ганьби, адже він так любить соромитись! Любить, але, щоправда, не надто. Лише трішечки-трішечки. Зізнавшись тоді про ту кавову ложечку, в душі він од власної мужности аж затремтів. О, та він — просто лев! А ось вона була заміжжю за чоловіком, яких на білому світі тисячі і з яким котрась інша запевне жила б щасливісінько, лиш саме вона, ця вдовиця, жила нещасливо, недарма ж її прозивали «дурненькою». Вона навіть тихесенько, десь у душі, пишалась тією «дурненькою», що в ній жила. Це так вона думала сама про себе, справді трішки дурненьку. Адже дурість дуже часто буває пов’язана в жінки з чарівністю, авжеж, можна навіть сказати, саме у крихті дурости й чаїться та крихта чарівности. Отак було й з нею, вдовицею. «Я була тоді дуже нещасна», — якось сказала вона тому, хто так полюбляв облизати кавову ложечку й кому тим часом вона вже пробачила цю школярську старанність, вдаючи, мовби нічого про неї й не знає. Була нещасна? А чи може дурненька взагалі бути нещасною? Цей добросердий, цей м’якосердий такий чоловік — ідеться таки ж про розбійника — згодом ще довго про це розмірковував. Невже довкола і справді самі конфлікти та подружні романи? «Чом подружнє життя у людей так часто не ладиться?» — питав він себе. «Чому ви були зі своїм чоловіком нещасні?» — поцікавився якось він. Одначе вона ухилилась від цього прямого запитання і сказала: «Я не хочу про це вам розповідати. Ви, мабуть, нічого не зрозумієте, а мене згадка про те, що довелося зазнати у шлюбі, може лише відштовхнути від самої себе. А себе треба любити завжди». — «Ви були злі у шлюбі?» — «Не будьте таким цікавим». — «Щодо цього я швидше допитливий, аніж цікавий». — «Чому ж ви тоді подумали, що я могла бути злою жінкою?» — «Звичайно, ви завше були доброю жінкою, але злою людина часом стає саме тому, що вона надто добра». Вдовиця примовкла, і обличчя її позначилось чимось таким, що витає навколо одного з жіночих портретів Дюрера, — якимсь ніби страхом нічної птахи, що летить у пітьмі через моря-океани й сама до себе жалібно схлипує. Про той шлюб він не чув більше жодного слова. Дурненькі жінки, як ніхто інший, — великі майстрині тримати язик за зубами, вони вміють повестись тактовно й дістати від цього втіху. Немов через власну упертість, через бажання понасміхатися вони виявляють такт і шматок за шматочком, непохитно, але у пристойній манері поглинають свій біль від розчарувань, що випадають на їхню долю. А надто властиво це так званим «дурненьким». Може, їм такі милі власні страждання? Вельми люблять дурненькі й помріяти, і біда того шлюбу могла дуже просто полягати лишень у тому, що чоловік не відповідав її мріям, був не такий милий, Галантний, веселий, сповнений лицарства, набожний, шанобливий, дотепний, розумний, добрий, відважний, непохитний у переконаннях, цікавий в розмовах, поважний, довірливий і воднораз недовірливий, — одне слово, не такий, яким вона уявляла свого обранця на все життя. Щоб сталась велика біда, часом потрібно не так і багато. А тепер ось сидить ця дурненька зі слідами колишньої вроди перед шматком ковбаси на тарілочці, з’їдає від того шматка лиш ледь-ледь чи, може, й увесь, залишаючи тільки ковбасну шкірку, яку потім підхоплює паж, бо йому, бач, здається, що це смішно, а також щоб і самому трохи поклеїти дурня, а в двір зазирає сонце, і нерідко стоїть така тиша — як на морському дні, немовби будинки з усім, що в них діється, позастигали у вічно чистій, чудесно прозорій воді, видимі, але незвідані, перемінливі, але незмінні. А після всього розбійник ішов красти історії — він щоразу вичитував їх із таких невеличких книжечок для простолюду, а потім із тих оповідок, що прочитав, складав уже власні — складав і сміявся. Можливо, усередині в дурненької дрімала якась чоловіча половина, і тому жінка терпіла свого чоловіка, лише спустошуючи власну душу? На щастя, тепер жінка мала бодай оту милу служницю. До господині приїздило багато гостей із Парижа. З ними упоратись їй було не завжди легко. Влітку вона ходила в усьому білому, а про Ріхарда Ваґнера скромно казала, що вона його, як їй здається, не розуміє. Щоб розуміти Ваґнера, треба, мовляв, знати музику. А якось вона заявила своєму розбійнику, що він — просто йолоп. Ми свого ляпаса ще дочекаємось. Де і як — ви одразу дізнаєтесь. А капелюшок Едіт поки що нехай собі весело зеленіє.