Одній учительці в очі сказали у місті, що ніяка вона не вчителька й навіть не тямить, що таке по-справжньому вчителювати. Після цього вона так занепала духом, що поклала собі: «Переберуся в село», і там, у мирі та спокої — позаяк їй там випало мати до діла з людьми, що дали їй достатньо часу опанувати свою, може, трохи химерну вдачу, — з неї вийшла таки непогана вчителька. «Любі мої співгромадяни, не заперечуйте одне в однім чеснот надто поквапно. Не розводьтеся про перешкоди і труднощі просто заради забави, а зважайте на них насправді. Якби всі ви саме так і чинили, то на світі у стократ стало б більше шанованих, а тому радісних і заповзятливих громадян і громадянок. Поквапність потрібна, коли прислуговуєш, а виносити людям присуд належить не поспішаючи — так само, як і наказувати та керувати. Керувати потрібно якомога ретельніше. До речі, керувати і віддавати накази — це штуки різні. Гайки закручувати слід обережно, так само, як їх і скручувати». Але, о Боже рідненький, до кав’ярні жіночої мені тепер заськи, раз і назавжди заськи. Я поясню вам потім чому. А поки що наш розбійник із гімназійним учителем, який цілих три місяці прожив у безрадіснім шлюбі, а по завершенню цього чверть року зваживсь-таки на розлучення, бо дружина на його особливість недостатньо звертала уваги чи й взагалі не звертала уваги, — отож наш розбійник вирушив прогулятися залитими сонцем лугами.
— Якої ви думки про цього професора Ґлоррайха, що, здається, так неймовірно цікавиться вами?
— Так чи так, — відповів наш розбійник, — а мене його пес — як згадаю про це, мене й досі ще переповнює радість — все ж укусив за литку, коли я прийшов на перемовини до його вілли; її там, мов коштовну перлину, зусібіч обрамляють озера і гори.
— Сподіваюся, він до вас ставиться доброзичливо?
— Пане гімназійний учителю, — промовив розбійник, — той пан професор доброзичливо ставиться насамперед, звісно, до себе самого. Ми такі всі до одного. Якби, до прикладу, ви ставились до себе не доброзичливо, то вам би не пощастило втекти від колишньої своєї дружини. Вам було себе хтозна-як шкода, коли ви мусили животіти у тому принизливім стані. У вас — і це цілком виправдано і зрозуміло — прокинулося співчуття до себе. Тож і професор Ґлоррайх до себе ставиться також співчутливо і поблажливо. І я теж, поки правлю оце балачки із вами, намагаюся не завдавати собі жодної шкоди, бо неухильно і неймовірно твердо вірю у себе.
Гімназійний учитель звів пильний погляд на пишномовного свого співбесідника і проказав:
— Усе ж таки наша прогулянка світла й прекрасна, просто, як у самого Гьольдерліна.
З цим розбійник погодивсь, а тоді ще додав:
— Переваги ідуть паралельним курсом. Ми можемо тихенько-любенько жити у гарному гуморі. Слава цього вашого пана професора мене непомалу тішить, я хочу сказати, що для нас, тих, хто живе, надзвичайно важливо навчитись позбуватися застарілого відчуття страху, бо з ним переваги інших людей ми сприймаємо як перешкоди на шляху нашого власного розвитку, хоч насправді це в жодному разі не так. Високі чесноти того чи того мого співгромадянина скоріш відкривають, аніж закривають шляхи і моїм власним досягненням. А крім того, як нам відомо, ані недоліки, ані переваги ніколи не бувають постійні, ба більше, час від часу то в тому, то в тому вони перестають виявлятися. Шкідливе здебільш заявляє про себе у міру того, як починає згасати корисне. Цим я хочу сказати, що будь-яку користь не важко обернути на шкоду і що будь-яка шкода може дати парость користи. Тим-то чиясь перевага — це ще не мій недолік, бо першість цієї людини недовговічна. Немає такої першости, що мала б непроминущу цінність. Цінності змінюють одна одну. Сьогодні в усіх на устах одне якесь звершення, завтра вже буде інше. Нашим високим прагненням стає перепоною наша власна вразливість. Наші почуття, з багатьох поглядів, — нам вороги, але конкуренти — не вороги нам. Наші так звані противники — лише тоді противники, коли в нас прокидається страх перед їхньою цінністю, яку також потрібно щоразу оновлювати, знову і знову підтверджувати, щоб вона не втрачалась.