жливою. А наразі розбійник душею і тілом, з усіма бебехами і печінками ходив, отже, «під» Вандою, був під її владою, і якось увечері промовив у себе в кімнаті: «О вежі голоду, сховайте мене на віки-вічні, а ви, гамаки, колихайте її у собі без кінця-краю, щоб їй завше було так хороше, як мені тепер зле, бо такого солодкого несмаку, яким вона є, на всенькій землі — від південного полюса і до північного — не знайти, і цей чарівливий взірець невігластва і не зовсім добросовісного виховання я люблю до нестями, до пекельних глибин безумства». Так промовляв він, викликаючи у собі захват і водночас над собою глузуючи, бо вона чи й уміла, либонь, написати листа, тоді як він сам був, можна навіть сказати, нотар. «Любчику мій солодесенький, ти ж бо, дурненький, на мені просто схибнутий», — сказала вона йому у ресторані, де вони стрілися. Він звів очі до неба, себто до стелі, й у душі засміявся. Та яке змерзле обличчя було в неї одного зимового ранку! Вона поминула його, не підводячи погляду. А якось, коли він привітався до неї, вона обернулась до подруги і запитала: «Ти його знаєш?» Подруга відповіла: «Ні». Одначе те «ні» пролунало якось безглуздо, нещиро, у ньому принишкло збентеження. Розбійника знали обидві і то дуже добре, просто цієї хвилини їм зручніше було його не впізнати. А іншим разом вона все благала його: «Ну ж бо, ходімо із нами, порозважаємось!» Тепер уже він зробив вигляд, немовби її не знає. «Дай йому ляпаса», — підказала подруга. Одначе підказка пролунала нещиро. У ній відчувалась якась нерішучість. Одного разу там було повно людей — я кажу про залу, де послухати співака зійшлась різношерста публіка. Охочих понаходило стільки, що яблуку ніде було упасти. Розбійничок улаштувавсь досить зручно. Згодом з’явилася Ванда із батьком і матір’ю. Усі троє почали навсібіч роззиратися, шукаючи вільних місць, але не знаходили жодного. Ванді трапивсь на очі розбійничок, але цей і не ворухнувся, щоб, скажімо, устати і ввічливо так запитати, чи не зробить вона йому ласку і не займе його місце. От зануда! Ванда вже аж тремтіла від гніву й інших таких почуттів через оце приниження. Тож вона рушила геть і так штовхонула двійчасті двері, що аж загойдалися стулки. «Я вже кохаю іншу, ту, з котрою ще навіть не познайомився», — пролунало в душі у розбійника. «То знайомся!» — прогримів голос з душі самого світу. Одна актриса писала йому листи. О душі тих, що полягли у битвах, простіть йому, тому, хто оббіга́в крамниці і вибирав краватки, в яких він хотів покрасуватися перед своєю Вандочкою, що називала його дитинкою, ще не здогадуючись, на що ця дитинка здатна. Одного разу Ванда, убравшись у все зелене й рожеве, мала просто чарівний вигляд, та май ти й чарівний вигляд, а такий ось розбійник ощасливиться цим усе ж тільки на свій манір. Чарівне завжди очаровує, на те воно й створене, воно ощасливлює, одначе кохання й чарівне далекі одне від одного, як небо й земля. Кохання — це щось зовсім інше. Та невже ж наш розбійник не відчував перед собою ніяких суспільних завдань? Схоже, наразі ще ні. Зрештою, ніщо його і не квапило. Невже вона — злюка, ця Ванда? З цим запитанням до нього звернувся з вікна якийсь хлопчик. І розбійник у відповідь сказав дивну фразу: «Не така вона й зла, тим-то я не такий уже з нею і добрий. О, коли б непоказна якась жінка стала для мене усім на світі! Чи я взагалі коли-небудь цілими днями і тижнями милуватимусь непоказною жінкою?» Розбійник саме гортав театральну програмку, й у цю хвилину Ванда довірливо мовила: «Йди вже до мене». Коли Ванда звернулась до нього з цим любим йому запрошенням, вона була у брунатній сукні, та в ньому тепер прокидалося зовсім інше «Іди вже до мене» — таке, яке він і сам мав промовити, наче благання, бо доки ж іще йому нерозважливо марнувати дорогий такий час? Може, найнятись домашнім учителем? Губи у Ванди були трохи повні. Мабуть, через оті її трохи припухлі вуста він і втратив до неї повагу. Він, хто дуже часто кидався бігти за нею, хто кидався бігти назустріч їй, хто на бігу раптом спинявся й, завмерши, з нетерпінням очікував її наступного поруху, — він згодом сказав собі: «Вона за мною бігає». А коли Ванда ще й дійшла віку, коли носять уже довгі спідниці, то перестала йому подобатись. У ній не зосталось нічого чарівного, дзвінкоголосого, ґраційного і добропристойного. Завела вона й нову зачіску — тепер локони спадали їй аж на самісінькі плечі — і стала скидатись на принца в чужій одежі, на приблудька з якогось казкового краю — десь із Кавказу чи з Персії. Але ж на той час він уже познайомився з іншою. А двом дівчатам поклонятися однаково щиро — це неможливо. Він написав: «До другої я пішов геть розгублений, бо через Ванду щось мене раз у раз кудись гнало, і мені було навіть не втямки, що та друга тепер у моїй долі означатиме багато більше. Де тепер Ванда? Чи не мучить мене каяття через неї? Аж ніяк». До речі, йому, крім Едіт, до вподоби була і та Юлія. Однак перейдімо нарешті усе ж до Едіт.