Навіть якщо мені все ж таки і пощастить дописати цю скромну книжку, то хіба це зашкодить письменникові-лауреату Дюбі із Дюбендорфа, п’єси якого йдуть у театрах з таким величезним успіхом і повним аншлагом? Хіба ми з ним — не колеги на спільній ниві наших прагнень і домагань? І, на щастя, дечого ми таки домагаємось. Скільки ж доводиться матері клопотатись про рідних дітей! І як же добре, що дітям ці клопоти навіть не сняться вві сні! Похід до театру, на якусь оперу, колись, у свій час і в своєму місці, спливе в пам’яті рожевою мрією. Якщо не помиляюся, рожевий колір на загальному тлі виділявся своєю ніжністю і був вельми приємний для ока. Чи слушно, по-людському чинили оті дві жорстокі сестриці Штальдерки, коли таку добру, таку простодушну людину, як наш розбійник, на ніч залишали в отому незатишному ліжку? Воно було дуже тверде, наче дошка, а погляди і переконання розбійника — і про це всім відомо — м’які, мов макарони із маслом. Як же нам шкода цього нещасного мрійника, невільника жіночих очей і талій, хоч зовсім без хитрощів там, либонь, все ж не обходилось теж. Не треба було отим хваленим-недохваленим штальдерським донькам класти йому на комод хустинку із вишитими словами про те, що розважливі люди завжди тримають голову високо, тобто ніколи не занепадають духом. Ох, а як часто ж розбійник, попри все, таки занепадав духом! Хіба ж він через це нерідко ледве не падав із ніг? «Ранок мудріший від вечора» — нагадує нам цей чудовий повчальний вислів, що трапляється десь на окрайку хустинки чи скатерки. Чи не видно вже з цього, що в лоні сімейки Штальдерів наш розбійник опинився просто-таки в облозі? До поняття «облога» ми при нагоді іще повернемось. А щодо того, що розбійника просто взяли в оточення, — жодного сумніву. Лише задля того, щоб його обеззброїти, тобто позбавити гумору, цього Божого дару, люди, які не завжди могли таким даром самі похвалитись, питали: «Що сталося з вашим гумором? Куди він подівся?» Заскочений так, він мусив докладати зусиль, щоб не втратити віри у себе і зберегти самовладання. Хвалити Бога, розбійник, попри всі заклики, не обертався на обивателя чи товстошкірого адвоката, а намагався сміливо — просто уже інстинктивно сміливо — зустрічати наступний ранок, що мав бути мудрішим від вечора. І йому це вдавалося. Чи потрібно, скажімо, різника закликати своє діло робити в різницькій, пекаря — у пекарні, коваля — в кузні, слюсаря — у слюсарні, а життєлюба — любити життя, побожного — бути побожним, хлопчика — пустувати, як хлопчик? Такі заклики — стежка, на якій ремісника позбавляють утіхи від його ремесла, а зраділого — насолоди від радощів. Хіба варто увагу юнаків і юнок умисне привертати до юности? Чи є в цьому потреба? А гуморист — невже він цілісінький день має бути у доброму і лише в доброму гуморі? Адже так він обернеться на безнадійного дурня. О, як часто розбійник опісля заставав оту панну Штальдер із міною без жодного сліду від гумору! Але він не чіпав її, він не підходив до неї, щоб дорікнути їй за похмурий, зухвалий вигляд, і навіть не просив її трохи підвести голову. На жаль, у нас надто багато хто намагається вдати із себе наставника. Чи не пора вже вказати на оцю пристрасть у наших загалом вельми достойних людей — пристрасть до зайвого моралізаторства? Якщо це правда, то через таку характерну рису слід було б хнюпити голову аж до землі, адже необґрунтоване і недоречне моралізаторство може завдати великої шкоди, що, певна річ, не раз уже і траплялося. Та ба, кожен народ має ж бо власну вдачу. З цим треба покірно миритися, й так ми і робимо. Якщо я скажу кому-небудь: «Ти — дурень», то після цього він устругне яку-небудь дурницю, і в цьому можна не мати сумніву, як і в тому, що двічі по два — чотири. Хіба я, приміром, дресирую яку-небудь тварину не через те, що не виходжу за рамки переконання: тварина — це всього-на-всього дурненька тварина? Дресирування полягає у тому, що я добросовісно клопочуся про дурненьку тварину, працюю над нею, а заразом і над собою. Коли хтось освічений намагається просвітити когось неосвіченого, то одночасно він прагне удосконалити й самого себе. Штальдерка насміхалась над нашим розбійником, бо той, мовляв, усе вчиться і вчиться. Та її насміхання — то були тільки хитрощі, просто маневр, їй найкраще було б, якби наш розбійник хутенько одружився на одній з її доньок, а ще ліпше — одразу на двох, і щоб потім якнайдалі забрався від неї — з ясним оптимізмом і на самісінький Штокгорн, на цю гору на Бернськім нагір’ї, вершина якої нагадує ріг