Розбійник лише промовив:
— Оці ваші слова нагадали мені про щось таке, що я вже знаю, але я, бачте, поважаю людей…
— Що ви хочете цим сказати? — перебила розбійника жінка, бо якби вона не урвала його скоромовку, він би виголосив цілу промову.
А надворі тоді сипав сніг — на людей, на підводи, на коней, на овочі й фрукти, на тих, хто спішив і хто терпляче очікував, зокрема й на маленьку Ванду, — а тоді наш розбійник додав іще:
— Вельмишановна, ласкава добродійко, той, хто не дає жодної користи, либонь, вельми корисний, бо люди, які намагаються дати хоч яку-небудь користь, завдають лише шкоди, чи не так? Кожне ж бо любить подбати про те, щоб лишатись омріяним, бажаним.
— Але ж вам таке може набриднути.
— Я це стерплю. Бо коли є що терпіти, для мене спалахують зорі. Я, між іншим, умію знаходити спосіб розважитись, до цього у мене, гадаю, величезний талант. За це ви мене і засуджуєте.
— Та ні, що ви кажете! Зовсім ні, анітрохи.
— Тоді вдача у вас очевидячки добра. Люди, що вас оточують, певно, щасливі?
Жінка не відповіла нічого. Розбійник подумав, що вона — із якогось театру, але й припустив, що, можливо, він помиляється. Вигляд у неї був дуже статечний і показний.
Не пам’ятаю вже, котра була година і який панував тоді настрій, коли наш розбійник збіг із мансарди сходами вниз. Його кроки були окрилені, і на них дерев’яні східці озивалися такими собі порожнистими звуками; щоправда, ми маємо сумнів, що тут «порожнисті» — саме те слово, та це не завадить нам все одно сповістити, що розбійник хвилину тому подарував жінці у чорному цілий букет гвоздик, побачивши, як вона щойно зайшли до квіткарні. Великих грошей той букет не коштував, тож тепер ноги несли його ще легше. Ноги він мав чудові, й ось ці неординарні ноги несли свого власника до шкільної будівлі, де він мав намір на виборчім пункті зареєструватись як член комітету виборців і дві наступні години сповняти свій громадянський обов’язок. Виборці одне за одним, сказати б, із заклопотаним виглядом переступали поріг, укидали свої бюлетені до урни, промовляли до голови виборчкому слово-двоє і йшли собі. Чинилося все дуже легко і просто, й розбійник, звільнившись, вирушив до одного з мостів. У нас тих мостів багатенько. Потому він спитав у якогось чиновника дозволу трохи побігати і пострибати у скверику, де зазвичай відпочивала місцева публіка.
— Якщо ви не зробите нічого зайвого, такого, що виходило б за певні рамки, то чого ж, заперечень проти ваших бажань не буде, — відповів чиновник.
Тож розбійник, щоб дати роботу рукам і ногам, розім’яти їх, заходився стрибати через ті ж таки лавки з високими спинками. Під навислими зеленими кронами в очі впадав якийсь давній кам’яний герб. Далі за ним, на схилі пагорба, уздовж рівних вулиць тяглися вілли, цілий квартал. Жила тут одна багатенька жінка, про яку наш розбійник знав із чуток, немовби вона раз у раз накидається з криком на всіх своїх слуг і то тільки тому, що її чоловік на чужині десь полишив, себто розтратив до решти всю силу, не подумавши, з чим потім вернеться до своєї дружини. У цієї вродливої і добросердої жінки через нездатність її чоловіченька залягла навколо вуст згорьована зморщечка, яка їй, утім, вельми личила. Мабуть, жінка брала сімейну трагедію надто близько до серця… Так частенько буває, що людина, коли трохи засмучена, через цей невеличкий свій смуток впадає у смуток ще глибший, немов опинилася сама у вагоні, який котиться з нею все далі і далі. Коли часом стає на душі невесело, то не треба самому вважати себе аж таким дратівливим. Не варто себе й ненавидіти, коли в тобі іноді, може, прокинеться ненависть. А дехто, на жаль, так і чинить, і це просто безглуздя. Зло в собі треба злом і вбачати, але навіть у ньому слід намагатися відкривати красу, бо, зрештою, в цьому і полягає краса, принаймні це краще і куди краще, ніж привітно-пісна ота міна для фотографій, сама собою аніскільки не варта, бо доводить лиш те, що людина нічого не відчуває. А край того кварталу вілл видніється ріденький гайок, на вигляд, утім, аж ніяк не ріденький, бо дерев там чимало й укорінялись вони досить глибоко. Отож наш розбійник підійшов до старого будинку чи, правильніше сказати, туди, де той будинок стояв хтозна-коли, бо через старість його уже знесли, і тепер про старенький будинок навіть ніщо не нагадувало. Одне слово, розбійник підійшов до того місця, де колись був будинок. Я тут вдаюся до таких манівців задля того, щоб затягти час, адже ця моя книжка має вийти грубенька, у противному разі я заслужу зневаги ще глибшої, аніж тепер. Тривати так далі не може. За те, що у мене романи не вилітають, немов із рукава достатку, тутешні добродії, що марнують життя, називають мене просто дурником. Один шлях виводив його на наступний, і так він добувся до управління з охорони здоров’я, де численні чиновники добросовісно й чесно водили перами задля здоров’я населення всієї країни. У колишній драгунській казармі тепер розмістився шкільний краєзнавчий музей. Вище поза цією спорудою здіймалась університетська будівля, оточена парком, що його розбивав колись розбійників дядько — той, котрий багато років провів на берегах Міссісіпі і став фахівцем із садово-паркового мистецтва. Тут, здіймаючись високо над зеленими кронами, стояла альтана, і з неї далеко врізнобіч мальовниче відкривавсь краєвид, а внизу, біля самої залізничної станції, виднілася церківця в бароковім стилі — гарненька-гарненька, висока, спокійна, шляхетна, чарівна, велична і ніжна церківця, що воднораз і запрошувала, й тримала тебе на відстані. На станції в залі постійно товклася строката публіка. Один потяг приходив, інший потяг відходив, чистильники чистили чоботи, що їх підставляли під щітку ті, котрі вважали, що чоботи час уже наваксувати, газетники продавали газети, повсюди стояли портьє. Туристи з проспектами й мапами виділялись на тлі носіїв багажу у службових кашкетах, рвучко відчинялися і зачинялися двері, подорожні замовляли і купували у касах квитки, рознощики і прибиральниці їли в буфеті суп, а наш розбійник заплатив тут одного разу за ковбаску для випадкового безробітного. Можливо, ми ще до цього повернемось. З готелями тут межувалися універсальні крамниці, далі стояла книгарня від видавництва, яке з авторами поводилось украй обережно і стримано, його шеф, зокрема, не радив їм бути аж надто настирливими і додавав: «Може, згодом воно і поліпшиться…» Зазвичай автори виявляють до видавців святобливу зневагу, вінегрет почуттів, який дістає цілком гідну оцінку. Далі тяглися знов-таки якісь санітарні заклади й вітрини із горами панчіх і шкарпеток, а потім — майдан перед церквою з кругленьким таким, немов черевце, фасадом, що мав справляти вражіння дуже вдалої архітектурної знахідки. Верхні вікна були трішки втоплені, а нижні виступали вперед. У цьому було щось від спокою, від надійности, затишку. Будинок нагадував такого собі елегантного, хоч і трохи товстенького чоловіка. За будинком тяглася широка алея з рядами каштанів, де можна було «погратись у принца-наступника». Так наш розбійник називав перестрибування з однієї консолі на іншу. То були камені, на яких опиралися лавки, де могли відпочити жінки, заклопотані плетенням, або стомлені літні люди, або діти, що поряд греблися в піску; на тих каменях голуби й інші птахи часом дзьобали те, що траплялось випадком чи що їм підкидала чиясь добра рука. Щось співуче було у високих церковних вікнах, бо сіяли вони всіма барвами, а з урочистої середини будівлі надвір раз у раз долинали клекітні звуки органу, а потім розбійник знов опинився перед крамницею художніх виробів і поклав собі ніколи нічого уже не читати, хоч згодом, однак, при нагоді усе ж таки дещо почитував. А опісля він знову натрапив на однорукого — на оте своєрідне, всьому місту відоме з’явище. Колись тут розбійник щиро вклонився був одній секретарочці, що проходила, легенько гойдаючи стегнами. А одна мати пожалілась йому на сина, який, мовляв, зовсім про неї не дбає, а один син розповів, як йому хочеться оточити турботою матір, що не знаходить для нього й хвилинки, і сини, всі — взірець елеґантности, перед ним дефілювали, а доньки, всі — шикарного життєвого стилю, злітали і пурхали понад життям, а тоді пригадався ще й один чоловік, з уст якого колись він почув кілька слів, дбайливо дібраних і адресованих його ж таки рідній дружині: «Ти — корова в свинарнику»; а одна літня жінка мала тільки півноса, та хіба ж у музеях не траплялися директори, у котрих помалу відпадала половина обличчя, і хіба ж у ранкових г