Перше ніж повернутися до вариводи, яку наш розбійник, одначе, вважав досить милою жінкою (адже той, хто уміє варити так воду, міркував він, бодай щось у житті та вміє), ми познайомимо вас із двома товаришами розбійника зі шкільних років. Ці два пішли досить далеко. Перший став лікарем, другий навчився друкувати книжки. Згодом цей другий висунувсь на якогось начальника з технічних питань. Уже бувши на цьому посту, він на виставці живописних полотен познайомився з нашим розбійником і недбало до нього промовив: «Ти не дуже мені до вподоби. Сподіваюсь, колись, іншим разом ти мені більше сподобаєшся». Той, хто сказав ці слова, столувався в дуже шикарному пансіоні. То був найшикарніший, можна сказати, найаристократичніший пансіон у цілому місті, й господарювала там не молоденька вже жінка, яка довгий час жила в Англії. Одного чудового дня директор однієї із найсолідніших друкарень у цілому місті промовив до власниці пансіону:
— Гадаю, ви мені симпатичні. Ваші манери свідчать про те, що ви самостійні. Я так мрію знайти собі пару! Ви вже даруйте, що таке делікатне бажання я висловлюю вголос. Нерідко, коли ми намагаємось сказати щось делікатне, у нас це виходить трохи неделікатно. Я вже відчуваю, як тепло єства вашого переливається до мого єства. Слово «переливається» ви, може, сприймете як не зовсім доречне. В мене теж таке враження. Тож ми щодо цього одностайної думки, люба моя і безмежно шанована панно. Я шкодую, що згадав про безмежну пошану, бо у словах цих звучить якась невірогідність. Чи я, бува, не поет? Ні. Чи користуюсь повагою? Так. І як людина, що має певну вагу у суспільстві, тобто як той, хто чогось уже досяг у житті і хто всією душею вам відданий, я пропоную приступити до спільної справи і з цією метою простягти одне одному руки й поєднати їх шлюбними узами.
Він проказав ці слова урочисто, але досить щиро, і вона його бачила наскрізь. Цієї хвилини він був ніби з чистого скла, крізь яке прозирали усі його чесні наміри, вся душа його, просто-таки переповнена добропорядними помислами, і жінка упала на груди директора однієї із найсолідніших у цілому місті друкарень, давши йому так на здогад, що пристає на його пропозицію і цим дуже щаслива. У ті дні ще й спалахнула всесвітня війна, і невдовзі пансіон почав набувати популярности серед тих чужоземців, котрі, прикриваючись пацифістськими гаслами, зметикували, що від незручностей, нав’язаних своїм громадянам країнами — учасницями тієї війни, краще втекти сюди. Пансіон, що тепер став і власністю того директора, обернувся на справжній, солідний і бездоганний заклад для багатьох освічених і миролюбних пожильців, а позаяк це були переважно заможні люди і декотрі з них іноді навіть пописували і публікували полум’яні антивоєнні статейки, то справи у пансіоні — що було цілком природно і небезпідставно — процвітали. Другий із двох тих щасливих шкільних товаришів з якимось, сказати б, зачаєним, трохи сонним завзяттям зробився дослідником душ. А оскільки з душею нерозривно пов’язані нерви, то його воднораз добре знали і як невропатолога, і оскільки вразлива й слабенька нервова системи, що потребує уваги й турботи, виявляється іноді саме в жінок, то цього дослідника душ, якого здебільшого нерви й цікавили, вважали й жіночим лікарем, і саме як лікар жіночий він, ставши на стежку, по суті, давно вже протоптану, набув репутації просто блискучої, як це буває майже у кожній успішній кар’єрі, бо всі ці кар’єри тримаються, власне, на своєрідній недбалості й на безтурботності. Я чув, що той лікар умів так тонко і вишукано діткнутися серця першої-ліпшої матері, що та відразу, цілком і повністю довіряла йому всі таємниці своєї доньки, і він у простий такий спосіб досягав і грошей, і становища. Він був удатний до лестощів, мав глибокий, проникливий погляд, умів пригасити ним будь-який страх і тривогу в людях і завдяки цьому погляду, схоже, й побудував своє щастя, одружившись уже старим парубком на геть молоденькій вродливій жіночці, яка своїм образом, а також, без сумніву, й посагом великою мірою зробила життя його, вже й так досить приємне, ще заможнішим і солодшим. І тоді як ці двоє давніх друзів розбійника дісталися досить чималих суспільних висот, сам він тепер підійшов до панни Сельми і чемно спитав, чи не потребує вона його послуг — для чого-небудь і будь-яких. І знов засміявся, а панна Сельма здивовано подивилась на нього.