— Ви щось бажаєте? — перепитала вона.
Панна Сельма якраз пила каву й читала газету. Треба завважити, що вона обходилася переважно без м’яса, тобто їла лише все ріденьке й легеньке, одне слово, з кулінарного погляду, накладала на себе обмеження, продумані до найменших подробиць. А до речі, у панни Сельми жила ще й російська студентка.
Отож нині ця справа стоїть, як нам здається, так. Щодо «свого» розбійника Едіт повелася негарно. Вона припустилася кількох помилок, вартих того, щоб про них згадати. Я, зі свого боку, в цих записах уже сказав, що маю намір узяти його за руку й підвести до неї, щоб він став перед нею, мов такий собі грішник, і попросив прощення. Та чи повинен розбійник просити прощення, коли Едіт повелася з ним так негарно? У цьому і справді немає ніякого сенсу. Я, зі свого боку, опинився тепер у досить скрутному становищі, адже ця спроба примирення знов завершиться, бачу, нічим. А втім, ця непевність за певних обставин може мати й сприятливі наслідки. Бо хтозна ще, як нас зустріне Едіт, коли ми скромненько так постукаємо у її двері. А що, як спаде їй на думку хряснути в нас, себто в мене й мого розбійника, перед носом дверима й вона навіть кине: «Ушивайтеся геть!» На мене вона має зуба напевно. Чи Едіт має зуба й на нього — це мені важко сказати. Адже вона взагалі з тих людей, у яких це вже звичка: завжди мати зуба. Якийсь час нам здавалося — себто всім, хто з Едіт бачився, — що вона неабияк засмагла. Адже вона для засмаги приймала так звані сонячні ванни. А крім того, Едіт цілий місяць лежала в лікарні, й розбійник десятки разів забігав поцікавитись, як її справи, і в тій забігайлівці щоразу казали, що не вийде вона ще довгенько. Десь у той-таки час він закидав паперовими кульками її колежанку. Розбійник мав намір написати їй добру сотню листів, і щоб наступний був ще зворушливіший, ніж попередній, але потім махнув на свій намір рукою. Він — один з тих, кого можна назвати, коли він починає вагатися, справжнім титаном, позаяк такі люди дістають насолоду у тому, що позбавляють себе насолоди, адже коли пишеш листи, то дістаєш насолоду. О, як він мріяв писати листи! І раптом у тій кав’яренці розлетілася чутка: Едіт повертається! І вона справді-таки повернулась, і закрутилося все оте дивне, дуже дивне хлоп’яцтво, і якось увечері, — напевно уже й не пригадую, о котрій годині, — Едіт звабливо, мов та сирена, до нього всміхнулася. Не знаю, чи взагалі тут доречне порівняння з сиреною. Може, я навіть кажу щось неприпустиме і, коли так, то, звісно, жалкую. Та всміхнулась Едіт йому тоді задля того, щоб потім в обличчя кинути: «Слухайте, дурню, зробіть мені ласку: не плутайтеся повсякчас під ногами». Коли я цю фразу пригадую, то мені навіть важко собі уявити, що наш розбійник міг чимось Едіт образити, тож буцімто має провинно упасти перед нею навколішки. А дехто від нього саме цього просто-таки вимагає. До того трапунку причетні і люди більш-менш розумні, як самоуки, так і освічені. Тепер самі бачите: де є товариство, там таємниць не буває. «Люба, мила Едіт, я тебе прошу: називай мене просто хамулою». То що, хай піде він з цими словами до неї, а вона у цей час хай сидить на канапці і, приміром, плете щось гачком? Сказати по щирості, я в такій сцені не стримався б і засміявся б. І все ж при нагоді взяв би участь у ній залюбки. Ні, загалом я від цього завдання не відмовляюся, в жодному разі, хоч воно видається мені таки трохи сумнівним. Я взагалі налаштований досить-таки дипломатично і, певна річ, можу легко узяти на себе цю місію. Може статися й так, що Едіт, так би мовити, зустріне мене гордовитим поглядом. Чи маю я право наражати себе і свого підопічного на таку неповагу? А з другого боку, можливо, що Едіт неймовірно зрадіє, хоч особисто мені не так просто у це повірити. Адже Едіт — створіння нервове, дуже нервове. Такі, як вона, легкодухи страх як швидко ховаються за напускною бундючністю. Якщо такій тихій особі завадити у її мріях, у її впертості, вона здатна піти на химерне зухвальство, і що ти від цього виграєш? А розбійнику, на мою думку, потрібно насамперед прагнути до якомога вищого місця в суспільстві. Щодо Едіт, то, як на мене, їй не варто чекати, скажімо, лише холодного ставлення. Але ви собі навіть не уявляєте, як було б мені смішно, коли б я побачив розбійника перед нею навколішках. О, він уміє просити, тут він до певної міри — талант. Запевняю вас, благає він мило-премило, та, з другого боку, дивитись, як він благає, страшенно кумедно. Самого мене від сміху скрутили б судоми, і хто мені може ручитися, що так і не станеться? Тож наразі скажу я вам ось що: докори морального плану, звичайно, ведуть до моралі, одначе при цьому виграє той, кому докоряють, а не той, хто докоряє, і переконатися в цьому не важко. Оце докоряння обертається часом на манію, з якої і посміятися можна, і тому, кого наставляють, на душі завжди легше, ніж тому, хто наставляє, бо цей другий, окрім страждань, власне, ніколи нічого не відчуває, тоді як той, кого звинувачують, схоже, — а власне, й не схоже, насправді так воно й є, — просто пашить здоров’ям. Нелегко лишатись спокійним, коли починаєш наводити критику, я хочу сказати, що критик підвладний настрою. А бути об’єктом критики — о, в цьому є щось таке, що бозна-як звеселяє. Хто підпадає під критику, той може почуватися вельми потішеним, бо має підстави подумати, що ним опікуються. Та так воно, мабуть, і є. Одначе, щоб це зрозуміти, потрібно спочатку хоч трішечки вивчити глибинні процеси мислення і осягнути причинні зв’язки. Щойно хто-небудь торкнеться поважної теми — і з десятьох слухачів неодмінно знайдуться аж вісім таких, які переконані: той, хто взяв слово, вже котиться вниз, немовби на вершині людської розважности зостаються доконче лиш ті, хто не втрачає веселого гумору. Хоч це, очевидно, й не зовсім так. Певна річ, веселому гумору немає ціни, але гумор веселий і гумор поважний мають завжди чергуватися, щоб гумор поважний кінчався веселим, а гумор веселий — поважним, себто щоб кожен із гуморів мав свої межі й наближався до другого. Тож якось розбійник, не в гуморі бувши, кинув Едіт один франк. Як на нас, то це — не такий уже й гріх, і ми через таку ось дрібницю не схильні чинити насильство, навіть найменше, над предметом усіх оцих розмірковувань. А тим часом уже згадана вельми поважна особа — у її товаристві розбійник колись смакував квасолькою, і тоді в їхній розмові зайшлось, як відомо, про сексуальність, — отож та особа надрукувала в такому собі альманасі статтю, де аргументувала важливість існування в людини серця. Одне слово, той сексуальний поборник очевидячки зрадив, сказати б, своє сексуальне поборництво, дійшовши в статті усіляких буцімто розпрочудесних висновків, зокрема й того, що людське серце грає важливішу роль, ніж будь-який орган чуття. Самі ми сприймаємо подібні проблеми не дуже серйозно, можна сказати, нейтрально. Але та стаття потрапила на очі розбійнику, він прочитав її в жахливо похмурій самотності, огорненій мороком, і визнав, що на нього вона таки справила враження. До речі, майже в той самий час він вирушив у невеличку подорож. Одначе на нас уже, схоже, досить довгенько чекає, либонь, бідолашна ота панна Сельма. Ніде ще не сказано, що жінок краще знають жінки, аніж чоловіки; чоловік знає жінку у романтичному плані, а жінки осягають своїх посестер у плані реалістичному, можна навіть сказати, либонь, більш зрозумілому для здорового глузду, а отже, у плані по-шкільному простому, як те, що двічі по два — чотири. Жінка для чоловіка — щось таке, як результат цього множення «п’ять», щось нелогічне, надлогічне, щось таке, чого він потребує — нерідко цілком потаємно, в душі — для своїх щонайвищих цілей. Таким «щось» і була та Едіт для розбійника, й, можливо, саме у цьому і полягає провина його перед дівчиною. Можливо, тут ідеться про обман у міщанському сенсі слова. Як бачите, ми до розбійника досить вимогливі і коли знайдемо хоч би що-небудь, хоч би малесенький натяк на прогріх, то потягнемо зразу його до Едіт, навіть якщо доведеться волочити його за чуба, навіть якщо він кричатиме не своїм голосом пробі. Крики нітрохи йому не поможуть. Та тягти його й не буде потреби, бо коли я покличу: «Ходімо», — він піде, бо голодна людина — постійно така сама голодна, як трохи й допитлива. А панна Сельма бачила якось Едіт, і це так само напевно, як те, що двічі по два — чотири. Сельма заступилась за Ванду, за її щастя, та, очевидно, лишень задля того, щоб розбійнику потім дорікнути за зраду. Сельмі йшлося не стільки про Ванду, до якої було їй, либонь, байдужісінько, скільки про банальну нагоду подорікати. Якось — це було на прогулянці — розбійник уявив собі, як він на прохання Едіт усе мчить кудись, мчить, а тоді від знесилення падає, а вона все це бачить і ледь-ледь усміхається — лише трішки стурбовано, і йому її усмішка видається чарівною. А ще іншим разом він уявив собі, як виїхав десь за кордон, блукає у