я. Але ви собі навіть не уявляєте, як було б мені смішно, коли б я побачив розбійника перед нею навколішках. О, він уміє просити, тут він до певної міри — талант. Запевняю вас, благає він мило-премило, та, з другого боку, дивитись, як він благає, страшенно кумедно. Самого мене від сміху скрутили б судоми, і хто мені може ручитися, що так і не станеться? Тож наразі скажу я вам ось що: докори морального плану, звичайно, ведуть до моралі, одначе при цьому виграє той, кому докоряють, а не той, хто докоряє, і переконатися в цьому не важко. Оце докоряння обертається часом на манію, з якої і посміятися можна, і тому, кого наставляють, на душі завжди легше, ніж тому, хто наставляє, бо цей другий, окрім страждань, власне, ніколи нічого не відчуває, тоді як той, кого звинувачують, схоже, — а власне, й не схоже, насправді так воно й є, — просто пашить здоров’ям. Нелегко лишатись спокійним, коли починаєш наводити критику, я хочу сказати, що критик підвладний настрою. А бути об’єктом критики — о, в цьому є щось таке, що бозна-як звеселяє. Хто підпадає під критику, той може почуватися вельми потішеним, бо має підстави подумати, що ним опікуються. Та так воно, мабуть, і є. Одначе, щоб це зрозуміти, потрібно спочатку хоч трішечки вивчити глибинні процеси мислення і осягнути причинні зв’язки. Щойно хто-небудь торкнеться поважної теми — і з десятьох слухачів неодмінно знайдуться аж вісім таких, які переконані: той, хто взяв слово, вже котиться вниз, немовби на вершині людської розважности зостаються доконче лиш ті, хто не втрачає веселого гумору. Хоч це, очевидно, й не зовсім так. Певна річ, веселому гумору немає ціни, але гумор веселий і гумор поважний мають завжди чергуватися, щоб гумор поважний кінчався веселим, а гумор веселий — поважним, себто щоб кожен із гуморів мав свої межі й наближався до другого. Тож якось розбійник, не в гуморі бувши, кинув Едіт один франк. Як на нас, то це — не такий уже й гріх, і ми через таку ось дрібницю не схильні чинити насильство, навіть найменше, над предметом усіх оцих розмірковувань. А тим часом уже згадана вельми поважна особа — у її товаристві розбійник колись смакував квасолькою, і тоді в їхній розмові зайшлось, як відомо, про сексуальність, — отож та особа надрукувала в такому собі альманасі статтю, де аргументувала важливість існування в людини серця. Одне слово, той сексуальний поборник очевидячки зрадив, сказати б, своє сексуальне поборництво, дійшовши в статті усіляких буцімто розпрочудесних висновків, зокрема й того, що людське серце грає важливішу роль, ніж будь-який орган чуття. Самі ми сприймаємо подібні проблеми не дуже серйозно, можна сказати, нейтрально. Але та стаття потрапила на очі розбійнику, він прочитав її в жахливо похмурій самотності, огорненій мороком, і визнав, що на нього вона таки справила враження. До речі, майже в той самий час він вирушив у невеличку подорож. Одначе на нас уже, схоже, досить довгенько чекає, либонь, бідолашна ота панна Сельма. Ніде ще не сказано, що жінок краще знають жінки, аніж чоловіки; чоловік знає жінку у романтичному плані, а жінки осягають своїх посестер у плані реалістичному, можна навіть сказати, либонь, більш зрозумілому для здорового глузду, а отже, у плані по-шкільному простому, як те, що двічі по два — чотири. Жінка для чоловіка — щось таке, як результат цього множення «п’ять», щось нелогічне, надлогічне, щось таке, чого він потребує — нерідко цілком потаємно, в душі — для своїх щонайвищих цілей. Таким «щось» і була та Едіт для розбійника, й, можливо, саме у цьому і полягає провина його перед дівчиною. Можливо, тут ідеться про обман у міщанському сенсі слова. Як бачите, ми до розбійника досить вимогливі і коли знайдемо хоч би що-небудь, хоч би малесенький натяк на прогріх, то потягнемо зразу його до Едіт, навіть якщо доведеться волочити його за чуба, навіть якщо він кричатиме не своїм голосом пробі. Крики нітрохи йому не поможуть. Та тягти його й не буде потреби, бо коли я покличу: «Ходімо», — він піде, бо голодна людина — постійно така сама голодна, як трохи й допитлива. А панна Сельма бачила якось Едіт, і це так само напевно, як те, що двічі по два — чотири. Сельма заступилась за Ванду, за її щастя, та, очевидно, лишень задля того, щоб розбійнику потім дорікнути за зраду. Сельмі йшлося не стільки про Ванду, до якої було їй, либонь, байдужісінько, скільки про банальну нагоду подорікати. Якось — це було на прогулянці — розбійник уявив собі, як він на прохання Едіт усе мчить кудись, мчить, а тоді від знесилення падає, а вона все це бачить і ледь-ледь усміхається — лише трішки стурбовано, і йому її усмішка видається чарівною. А ще іншим разом він уявив собі, як виїхав десь за кордон, блукає у незнайомій місцині, обходить якісь чужі вулиці, відчиняє якісь чужі двері, розмовляє з чужими людьми і згадує раптом про далеку країну, покинуту ним, і про Едіт, і про палаци кохання, що їх він святобливо позводив у мріях із щирої приязні й душевної радости, і він простував усе далі і далі, вже себе і не тямлячи, та, може, це йому навіть подобалось, хтозна, тепер йому важко сказати. Ми ще до цього повернемося і знайдемо нагоду спинитись на цьому докладніше.