Отже, за те, що якось увечері — щоб було дуже пізно, то й ні — у ресторанчику розбійник, сказати б, поспілкувався, тобто цілком мимохідь познайомився з однією гонконґкою, він і зазнав переслідувань, тобто цькувань. Хіба це — справедливо, хіба це відповідає чудовим і світлим законам коректности? О, хто-хто, а я це прекрасно знаю. Та китаянка, чи хто там була вона, мала у косах своєрідну прикрасу з пір’їн, а її груди, чи то пак бюст, викликали мрійливий настрій. Розбійник замовив для себе із нею півлітра червоного. І це все, присягаюся. Мати розбійника в шкільні свої роки робила уроки у крихітній, ледь-ледь освітленій кімнатці в далекій Валахії. Очевидно, зокрема й через це його ґвалтом позбавили останньої крихти довіри, яку він іще мав. Невже це було аж так дуже потрібно? А на додачу ще й те, що його батько в комерції успіху так і не досяг. Отож загалом через це у розбійника відібрали шикарні його еполети й відрахували біднягу в покоївки. Проти такої жорстокости всі його друзі були безпорадні. Кожен, хто називавсь його другом, опинявся за порогом суспільства. Так наш розбійник обернувся на таку собі хатню прислужницю. Здається, він бігав у фартуху, а ще нам здається, що ця мила прикраса неабияк його навіть тішила. У тому фартуху враження він справляв, хоч як дивно, просто чудове. Отож позаяк його батько мав добре серце, а грошей не мав… О Боже, нащо знов і знов про те саме! Люба Едіт їм частенько казала: «Помовчте!» Та вони були ладні на все, аби не давати ні миру, ні спокою цьому розбійничку, такому неперевершено милому. Наймилішим звертанням до нього у них було слово «негідник». А чому його так називали? Та просто тому, що в нього тоді ще не визрів путящий роман. Колись, ще зовсім юним, розбійник відповів криком на крик одного добродія — звичайно, не усно, а лише письмово, але це вже не має ніякого значення. Згодом йому передовсім дорікали за цю провину. Але того, що його батько все життя бідував, — саме цього йому і не могли пробачити. Решту йому пробачили б, та тільки не це, бо це було просто жахливо. Бути бідним у роки, коли настає зубожіння загальне, — це просто обурливо. У такі роки гіршого злочину й бути не може. А бідність батька, тобто гріх його, дається взнаки на його дітях — вже й не знаю, до якого коліна, та про мене, хай навіть до сотого. Якби батько, ця добра і щира душа, про це знав… Та поки що про це ліпше помовчати. Побалакаймо ліпше про інше. О, про отого старого голореброго пса з отого роману! Одначе яке наше діло до чужих, не своїх романів? Тут ідеться про наш власний роман, а в ньому ідеться про те, що розбійник, можливо, і справді обертавсь тимчасово на дівчину, на своєрідну прислужницю. Обертавсь, я ж кажу, тимчасово і, очевидячки, лише в душі через свій хист до пристосування, адже треба було обережненько уникати усіх переслідувань, що йому, власне, здебільш і вдавалося. Наглядаючи за дівчатами й мавпуючи їх, він вивчав — і, можна навіть сміливо сказати, небувало успішно — їхні звички, манери, міни, рухи, реакцію на ті або ті обставини. Коли із дівчат, ось до прикладу, глузують, сміються, то вони — так би мовити, ставши жертвою глузів, — самі собі навіть подобаються, їм робиться весело. Цю й такі інші дівочі властивості він пильно собі примічав і опановував як своєрідну зброю. У думці він називав це «дівочитись» і отак весело, на відчай душі й «дівочився», все ж не втрачаючи здорового глузду. Звісно, «дівочитись» — штука не легка, я б нікому не радив до неї вдаватися, адже тут лиш пильнуй та пильнуй за собою… То чому ж він зробився розбійником? Та тому, що його батько мав добре серце, але не мав грошей. Тож довелося розбійнику, на превеликий жаль, тут і там лише власним швидким розумом наповал уражати своїх переслідувачів, і за це він покірно і повністю приймає відповідальність на себе. Річ у тім, що в розбійника надто тоненька натура, щоб мати велику совість, тож совість у нього зовсім маленька й легенька, він її майже не відчуває, а позаяк вона дуже розлога і звивиста, то анітрохи його й не мучить, і він цим, звичайно, безмежно щасливий. Ми, зі свого боку, не взялися б нізащо судити про ці переслідування, якби не одне категоричне висловлювання отого вельми поважного чоловіка, в якого одного вечора розбійник пив чай і який кинув таке: «Авжеж, любий мій, коли вже людина викликає до себе ненависть…» До зустрічі з тим інтелектуалом розбійник ще нічого такого про «все це» і не здогадувавсь. Той сексуал, або інтелектуал, ніби його розбуркав. Доти розбійник у собі безневинно дрімав, немовби в тепленькому ліжечку. Щодо мене, то я краще лишив би дитя таке спати, аніж щосили термосити його, робити такі зауваження, як уже згадано вище, і високоінтелектуально шепотіти йому у вушко: «Агов, уставай, уже час!» Тож довелося розбійнику, звісно, устати, й ось він стоїть. А то б ми ніколи нічого про нього взагалі не почули. О, коли пролунає такий милий голос, то кому ж стане сили не перехилитися через балюстраду, щоб краще почути і ближче побачити те, що буде далі в цій опері! А йшлося про справжнього янгола, якого тримав своїм бранцем один владний красень. Янгол, до речі, був у широких і збористих штанях, що їх носять на Сході, й у черевиках із носаками, загнутими вгору (скидались вони на такі собі дитячі пантофельки), і невдовзі мені — до пуття вже й не знаю чому — стало шкода того повелителя, адже поводився він надзвичайно порядно, так ніби глибоко в думці усвідомлював цілковите безсилля власної сили. І здалося мені, що він знемагає від якоїсь милої серцю недуги, від меланхолії. «Невже ти не можеш мене покохати, о люба?!» Так він співав. «Невже ти чекаєш на мою відповідь? — співала вона. — Адже ти її знаєш. Як знаєш і те, що мій рятівник уже близько, зовсім близенько, і ти проти нього безсилий, попри багатства свої, і невтоленним коханням своїм він здолає і високий твій чин, і високе твоє становище. Ти ж бо й сам відчуваєш і знаєш, яке могутнє й всевладне кохання». Співала вона знов і знов тільки це, та щораз це було щось нове, те саме співала й казала вона щораз не так само, і нарешті прийшов той коханий, і ніжно-поривно, але переможно, поривно, та стримано обійняв ту, що співала, і сам заспівав, обіймаючи. Перше ніж пригорнутись до неї, він мав заспівати, мав показати красу свого голосу, він не мав права обійняти її, не проспівавши доладно цю арію про обійми. Тож він заслухався власного співу, бо співав про кохану, що була його співом і його світом, його почуттями й душею. Адже вона була ним, адже нею був він, і якби їх обох несподівано спіткало нещастя, вони все одно зостались би разом, і якби той всевладний навіть міг би зробити її щасливішою, то наказ, написаний чорним по білому, її не втримав би під його владою, і якби їх, цих двох, спіткало тепер нещастя, то для них воно обернулося б щастям, тому що кохання — це щось куди більше, ніж щастя, це — надбання і відданість, це — незмога інакше жити, солодка принука, величезне й величне приниження, отож про ту оперу я розповів би і трохи більше, але на мене чекає вже згаданий лікар. Так воно завше буває, коли дуже багато чого наобіцяєш. Доводиться бігти, щоб наздогнати обіцяне. На самім початку, одразу по приїзді сюди, наш розбійник, до речі, опинився у парку, і там під деревами, ще зовсім голими, стояв водограй із статуями. Був саме березень. І тоді наш розбійник скидався ще на новоприбулого, в якого ще навіть не склалось уявлення про цю місцевість і власне оточення. А потім розбійник піднявся на пагорб і глядь — а там пам’ятник. То був надгробок на генеральській могилі; розбійник прочитав напис на камені й ту ж мить здивувався, що не прибіг сторож і не прогнав його геть. Ні, ніхто його не проганяв. Тоді це здалось йому вельми сприятливим збігом обставин. Так, від хитросплетіння обставин залежить багато. «За певних обставин» — це дуже важливі слова.