я, щоб ви знали, вельмишановний добродію, твердо вірую в те, що я — чоловік, такий самий, як і будь-який інший, тільки вже досить частенько — тобто досі такого зі мною не траплялось ніколи, а лише останнім часом — я помічаю, що в мені не спалахує, не розгоряється, не виплескує з мене бажання агресивно до чогось прагнути, чимсь володіти. Загалом я вважаю себе чоловіком досить сміливим і чесним, діловитим, корисним. Люблю працювати, щоправда, останнім часом за роботу беруся не часто. Ваш спокій надихає мене і поглиблює довіру до вас, тож мені починає здаватися, ніби в мені причаїлася якась дитина, такий собі хлопчик. Натура у мене, либонь, дуже весела, і мені це дає підстави робити всілякі висновки. Кілька разів я відчував себе дівчиною, коли залюбки начищав черевики або коли хатня робота просто давала мені задоволення. Був час, коли я не знаходив місця, поки сам не залатаю собі дірку в костюмі. А взимку я завше сам топлю собі грубу, так мовби інакше й не може бути. Але я, певна річ, — не справжня дівчина, в жодному разі. Дайте хвилиночку, я спробую пояснити обставини, що спричинились до цього… Насамперед мені спадає тепер на думку, що запитання, чи я часом не дівчина, ніколи-ніколи, ні на мить не викликало у мене тривоги, я не втрачав через нього громадянського самовладання й не відчував жодних страждань. Я взагалі прийшов до вас геть не для того, щоб поскаржитись на свою нещасливу долю, і хочу наголосити на цьому окремо, бо ні страждань, ані ускладнень зі статевого боку ніколи не мав. Мені завше траплялися простенькі нагоди й можливості, коли припікало, звільнитись від цієї нужди. Дивним, правильніше сказати, важливим для мене було відкриття, що зачаєна думка комусь прислужитися викликала у мене солодку знемогу. Звичайно, на стан мій впливає не тільки оця своєрідність натури. Я часто питав себе, які саме стосунки, обставини чи побутові умови мають для мене найбільше значення. Але певної відповіді я не знаходив. Ворогами моїми ставали, як виявлялося, здебільш піаністи, і то віртуози, хоч я, певна річ, і не знаю, як воно так виходило. Я вже віддавна — тобто ні, не віддавна, а переважно останнім часом, так ніби саме останнім часом я вибрався, сказати б, з якихось глибин невігластва, — мушу щосили впиратися своєрідній спокусі кому-небудь коритися: чи то жінці, чи то чоловікові. Загалом, якщо не заглиблюватись, то здоров’я у мене чудове, нівроку. Я ще жодного разу не звертався до лікаря, окрім того випадку, коли після одної хлопчачої витівки поранив собі обличчя, та, позаяк ще ніколи не відчував бажання провадити ночі з жінками, сказав собі, що нарешті піду до лікаря, тож я знову прошу у вас трішки терпіння, поки зберуся з думками, щоб не розповідати вам зайвих подробиць, адже ви розумієте, як нелегко пояснити таке, що пояснити сливе неможливо. Я — з тих людей, котрі можуть прижитися будь-де, скажімо, у рудниковій шахті чи, навпаки, на вершині гори, у розкішних покоях чи в убогій халупі. Я — чоловік надзвичайно спокійний, хоч у декого, звісно, нерідко складається враження, нібито я — надзвичайно байдужий і ні до чого не виявляю цікавости. Мені раз у раз докоряють. Усі ці докори для мене — немовби кубельце, де я просто вилежуюсь, хоча щодо цього, либонь, і не маю рації, але я кажу собі, що треба вмоститися якомога зручніше, бо згодом на мене, можливо, чекають численні незручності, і я маю сприйняти їх гідно. У певному сенсі, шановний добродію лікарю, я здатний на все, що лишень можна собі уявити, і, мабуть, недуга моя, якщо тільки можна назвати недугою мій оцей стан, полягає в надлишку любови. У мене страшенно великі запаси любовної сили, й щоразу, виходячи з дому, я починаю в що-небудь або в кого-небудь закохуватись, і тому мене скрізь уважають таким, що не має характеру, з чого я прошу вас лише посміятись. Я уклінно вам вдячний за те, що міна у вас, попри все, зостається поважною, і запевняю вас: коли я удома й заклопотаний справами, які вимагають від мене розумових зусиль, то про свій клопіт упень забуваю, і тоді ця любов до людей і до світу віддаляється настільки далеко, що стає аж приємно. Тож моя вдача спонукає мене виявляти любов здебільш до людей, підставляти плече їм тощо. Днями я навдивовижу послужливо допоміг якійсь жінці середнього статку донести з базару додому повну сітку молодої картоплі. Власне, зробити це жінка могла б і сама. Одначе таким я вже вдався: моя своєрідна натура, як з’ясувалося, час від часу поринає у пошуки матері, вчительки — тобто, правильніше сказати, якоїсь неприступної жінки, такої собі богині. Іноді я натрапляю на богиню відразу, а іноді проминає багато часу, поки мені пощастить створити спершу її в уяві, тобто зліпити ясний, приємний для почувань своїх образ і спізнати неземну його владу. Щоразу, щоб стати по-людськи щасливим, я мушу спочатку сплести собі яку-небудь історію, де тій чи тій жінці доводиться мати справу зі мною, а сам я в історії виступаю у ролі того, хто має коритися, слухатись, приносити жертви, бути під опікую й наглядом.