Яка велика різниця поміж нашим хлопчиною і отим Рінальдіні[10], що колись розколов череп, либонь, не одній сотні добропорядних міських громадян, позбавив багатства стількох мироїдів і пустив його на пожиток убогому люду! Певно, то був ідеаліст. А цей наш, тутешній, під награвання мадярських музик лише позбавив душевного спокою однієї вродливої дівчини, що сиділа побіля вікна, здається, в кав’ярні «Віденська», — позбавив безжальним промінням своїх безневинних очей і передав їй на відстані свої розбуялі думки. О, він був мастак, наслухаючи музику, прибирати невимовно нещасного вигляду, а позаяк для чутливих натур це мистецтво становило смертельну загрозу, то наглядати за нашим хлопчиною, коли вимагали обставини, приставляли дитячого вихователя, який мав ходити за ним просто назирці, аж поки ловив його на гарячому. Отож цього разу такий охоронець, а чи то захисник, звернувсь до Орландо: «Релігія немічна, хіба не так?» — і всміхнувсь, не чекаючи відповіді. Чимало недоліків мав наш розбійник. Та про це, будьте певні, — згодом. А поки що прогуляймося разом із ним на Ґуртен — так називається сусідня гора в тих околицях. Там, нагорі, де свіже повітря, якщо побажаєте, можна буде, либонь, погомоніти і про політику. Мова ще піде, звичайно, і про принцес його мрій. Не забудемо і про покійну вдовицю разом з її майном. Бачите, ми намагаємось охопити все-все, що довкола діється. Дехто може подумати, що це — ой який стомливий клопіт, та насправді воно навпаки. Коли намагаєшся до всього уважно прислухатись, це немов додає свіжих сил. А неувага завжди присипляє. Ранок, десята година, він спускається з ясно-зелених лугів, знову входить до міста і дізнається з афіші про вбивство Ратенау. І що ж робить цей дивний, цей чудовий такий вітрогон? Він плеще в долоні — замісто того, щоб після такої жахливої звістки від переляку й жалоби звалитися з ніг. А тепер нехай спробує хтось пояснити нам, навіщо він плескав ото у долоні. Цей вияв чуттів за допомогою плескання якось пов’язаний, мабуть, із ложечкою, що нею розмішують каву. До речі, шкода, що тепер мені заськи потикатися до буфету другого класу й то через те, що я дав старшому кельнеру почепити на вішалку свого брилика, — така собі світська манера, що її вельми несхвально сприйняла уся зала. О, це божественно свіже повітря на вершині гори, ці дихальні вправи у ялиновім лісі, а крім того, ще й оця особлива втіха: прочитати, що таку значну постать здолали кілька постатей малозначущих. Хіба ж Фрідріх Ніцше не стверджує, що спостереження, співпереживання трагедії приносить нам радощі вищого, урочого рівня і навіть збагачує саме життя? А на додачу розбійник ще й вигукнув: «Браво!» — і подавсь до кав’ярні. Як пояснити оте його грубе «Браво!»? Міцненький горішок, та все ж таки спробуймо його розколоти. Річ у тім, що розбійник, перш ніж надумав піднятись на Ґуртен — о боже точности, дай мені сили відтворити усе до останньої крапки над «і»! — облизав кавову ложечку отої вдовиці, уявивши себе її пажем. Було це у неї на кухні. Там панувала глибока, розкішна самотність, літня самотність, а розбійник, здається, напередодні побачив у вітрині якоїсь книгарні репродукцію із полотна Фраґонара «Le baiser dérobé»
10
Персонаж із розважального роману «Рінальдо Рінальдіні» німецького письменника К. А. Вульпіуса (1762–1827), автора класичної схеми т. зв. розбійницького роману.