Тоді вона скрикнула:
— Що-що в мене легке? — І знову дві повні хвилини осявала його голубим диво-блиском своїх оченят із прекрасного роду, а він преспокійно сидів у тім сяєві й дивився на неї цілком доброзичливо, поки із вуст її раптом спурхнуло: — І все ж таки ви, попри все, дуже мила людина. Я мушу про це вам сказати. Тож коли-небудь, як трапиться слушна нагода, ви дістанете право, можливо, зробити іще раз те саме, що зробили сьогодні.
— Тепер, коли ви дали дозвіл, я цього не зроблю вже ніколи.
У відповідь Сельма знов зайшлася пронизливим сміхом, а до нього тим часом із коридору долинула легка ступа студентки. Його надзвичайно вражало, що студентка, яку він лиш чув, самої її, по суті, не бачачи, завдяки своїй легкій ступі обернулась для нього на даму. За всі ці чверть року він бачив її разів зо три.
— У неї суцільний безлад. Гадаєте, вона б спромоглася бодай застелити вам ліжко? — Це сказала розбійнику Сельма, помітивши, як він шанує студентку, що господині не дуже подобалось.
— А чому це в кімнаті у дами має бути доконче лад? — відказав він.
— У дами? За це зауваження, яке викликає у мене щонайглибшу зневагу, ви заслуговуєте, щоб я вам показала на двері. Як же ви смієте до мене так ставитись? У цьому помешканні, що належить мені, є лиш одна, одна-однісінька особа жіночої статі, яка має право носити непосильне звання справжньої дами, і особа ця — я. Ви зрозуміли? А ви ж бо живете у мене, як у Бога за пазухою! — По цих словах риси її обличчя, походженням із найдостойніших кіл, осяяло невимовне самовдоволення, і вона, відчувши приплив свіжих сил, перейшла в наступ: — Дірку, яку ви пропалили мені сигаретами у покривалі, що на моїй канапі, я впишу, щоб ви знали, у ваш рахунок. А щоб вас трохи утішити, я зараз хутенько принесу той роман і попрошу вас у нього уважно вчитатись.
Вона вийшла й повернулася з книжкою, яку наш розбійник того самого дня слухняно почав читати, але її зміст навіяв на нього втому, і ми тут відразу скажемо чому. У тому романі мова йшла про жінок, що, як судити з усього, мали б скромно поводитись, бо тільки й уміли награвати по нотах сонати і т. ін. та ще, може, базарувати, а їх там підносили до бозна-яких справжніх дам, і від цього відгонило фальшю. «Як на мене, то з цими міщанами надто вже носяться. Стільки апломбу…» — позіхнувши, зухвало подумав розбійник. У романі набухало й здувалося щось недостатньо в собі обґрунтоване. Господи, як копилили губки, як гнули кирпу оті фігурки, підбадьорені автором! Якби панна Сельма почула, що він про все це сказав сам до себе, їй би знов довелося стати перед ним на повен зріст. Та свої враження він лишив при собі. А згодом сказав:
— Цю книжку написано для тієї численної публіки, яка зовсім не знає життя. На жаль, це — одна з тих багатьох книжечок, які у мізерні душі висівають пихатість.
Офіцерів, які у публічних місцях поводяться неблагородно, зарозуміло, негідно, потрібно негайно позбавляти звання. Ґрандіозна ремарка у цей повоєнний час, просяклий вульґарним мисленням і сподіваннями своєю зухвалістю відвоювати все те, що було втрачено через упертість. Офіцерам, котрі вважають, що вміти поводитись — це для них зайве, місце в хліву, і край. Досить сміливу я висловив думку, еге ж? Папір стерпить усе, та чи стерпить, скажімо, майбутній читач або, зокрема, читач пересічний — це зовсім інше питання. Панна Сельма частенько набридала йому якимсь офіцером. Річ у тім, що ця панна була безнадійно закохана якраз в офіцера.
— То чом же він, власне, не кличе вас заміж, коли ви давно уже ходите парою і так добре ладнаєте?
Наївне запитання! Панна Сельма від жаху аж сплеснула своїми долонями, що походили із шляхетного дому.
— Він-бо не може взяти заміж мене, адже він — офіцер і стоїть куди вище від мене. І збреде ж вам у голову…
— То вам здається, що ви — ґатунку якогось нижчого, аніж офіцери?
— Щодо мене і офіцерів, — відповіла панна Сельма, — то діло таке: я вся аж тремчу, щойно подумаю про офіцерський мундир. У майбутньому нам можна чекати добра лише від офіцерів чи, в крайньому разі, від простих вояків, які ладні за своїх офіцерів з тріумфом піти у вогонь і воду. Вам здається, що я трохи з’їхала з глузду, і так воно, мабуть, і є. Та чи маєте ви хоч яке-небудь право зазирати мені у душу? Ні, ви на це ані найменшого права не маєте. Кожен, хто мислить тверезо й, насамперед, сповнений щирих людських почуттів, усвідомлює: відновлення нашої цивілізації залежить цілком від піднесення офіцерського чину до ранґу святині. Невже ви забули, що у війну офіцери чинили не тільки можливе, а й неможливе? Роблячи все можливе, робили вони, як на людські мірки, і неможливе, а саме: не лише поїдали той хліб, що був призначений для їхніх підлеглих, а й продавали його спекулянтам, аби на вторговані гроші купувати шампанське, бо щоб захищати вітчизну, вважали вони, потрібно смакувати шампанським. Ой, та що я плету, я ж бо геть розгубила думки. Забудьте усе, що я сказала. Адже серце у вас, мабуть, щире, еге ж? Отож ви зі своїм щирим серцем, яке таки маєте чи нібито маєте, неодмінно повинні самовіддано присвятити себе пошануванню усіх офіцерів, бо ніколи ще це не було таким доконечним, як саме нині, обов’язком кожного, хто здатний тверезо мислити. Жодні часи не обходяться без свого марнотратства, без якогось свого безглуздя, а наші часи просто захрясли в офіцерськім безглузді, і ви, чоловік христолюбний, яким, сподіваюсь, і прагнете бути, мусите, звісно, усе це відчайдушно терпіти, навіть якщо це вам коштує здорового глузду. Ми, жінки, що зосталися у старих паннах, покликані й власних зусиль докладати, щоб цей світ ставав догори дриґом, щоб розквітала дурість і щоб здоровому глузду не бачити волі. Для вас це, гадаю, цілком очевидно.