— Люба моя панно Сельмо, ваш розум і те, як він тлумачить наш час, мене просто засліплює, і тепер я, нещасний і грішний, щоразу, як стріну на вулиці такого шанованого офіцера, негайно ставатиму перед ним на коліна.
— З вашого боку це дуже розумно. Нині повсюдно набуває поширення якийсь різновид католицизму. Хрест піднесено. І кожне з готовністю має взяти його на себе.
— Ви міркуєте навдивовижу глибоко, — щиро зізнався розбійник.
Він весь обернувся на слух для розмірковувань Сельми. А втім, згадав мимохідь і про забуту вигнанку, що вже не траплялась на очі. Та поки розбійник і Сельма вели поміж себе такі дивні розмови, безталанна маленька Вандочка жила собі геть усамітнено й замкнено. Тепер вона стала предметом міських пересудів і боялася вийти на люди. Батько й мати держали її під замком, бо трималися поглядів консервативних і вбачали неабиякий прогріх у тому, що їхня доця на вулиці зупинилась і слухала якогось розбійника. Ох уже ця делікатність! А той нечема категорично відмовився співати серенад під її вікнами, бо вона йому якось гукнула з балкона: «Скажи, що тобі тут потрібно?» Тож тепер їй один раз на тиждень для науки всипали різок. Адже після такого глибокого духовного краху, яким для багато кого обернулася всесвітня війна, в численних родинах знов почали вдаватись до різки як до застережного засобу. Сотні років різка дрімала у забутті. Ванду карали за те, що вона привернула до себе увагу вже цілого міста, а в розбійника відпало бажання складати вірші на честь її вроди. Частенько її заганяли під крижаний душ, а коли не помагало і це, то заганяли у скляний ящик і в ньому виставляли на дах під найпекучіше сонце. І все лише через розбійника, цього клятого ловця за дівчатами, що тепер перед Сельмою спокійнісінько, без найменших докорів сумління розігрував такого собі дивака, і ця роль була йому вочевидь до вподоби. А Сельма читала йому кілометрові проповіді, раз у раз затинаючись, коли її глузд, уже трохи завернувши за розум, лишав її напризволяще. Промовляючи, вона теребила безперестанку ґудзики на своїй мантильї. А якось сказала:
— Я б вам дозволила взяти заміж мою Марію, бо на мені ви одружитись не можете, адже у голові в мене самі офіцери, більш нічого, а ви не досягли ще такої високої чести і здатности доводити свої ділові якості. А якщо я зведу вас зі своєю Марією, яка сліпо вірує у мою вроду — щоправда, з роками ця врода вже стала не тою, та про це ви не повинні казати уголос, а то я розгніваюсь, — то Марія однаково вашою не стане ніколи, вона буде й далі лише і тільки моєю, а я не перестану і далі вважати її цілковито і неподільно своєю. Сходитись близько, доторкатися одне до одного я вам не дозволю ніколи і заявляю про це відразу.
— Те, що називають людською повагою, я уже втратив такою мірою, що охоче пристану на ваші, звичайно, не дуже й суворі умови. Адже Марія не молоденька вже і не велика красуня, і якщо я буду позбавлений права торкатись її чи гладити, ба навіть дихнути на неї, то для моєї душі це навіть стане полегкістю. Конституція в неї міцна і груба, а манера торкатись речей — як у вантажника, і якщо ви забороните їй у майбутньому шлюбі торкатись мене, то кому вигідніше це буде, аніж оцьому покірному вашому слузі?
— Про цілунки, про ласки забудьте і думати.
— У цьому й не буде потреби. У Марії занадто вугласте обличчя, і якщо я пригорну її голову, як це зазвичай роблять, коли обіймаються, то вона стане враз голомозою, адже Марія — геть лиса, просто вона носить досить пристойну перуку.
— Оці ваші випади, досить зухвалі, проти Марії мені чути приємно, бо я вже боялася, що вона вам подобається.