— О, у певному сенсі і певною мірою я ціную її досить високо, хоч про неї й висловлююсь тут необачно.
Очі у Сельми зненацька убивчо зблиснули, і вона розлютовано скрикнула:
— Тоді вам Марія не дістанеться ні за яких умов! Я віддала б її вам, а вас — їй, лишень якби ви не могли одне одного й духу терпіти. Я вас провчу за цю вашу взаємну симпатію.
Щасливого шлюбу панна Сельма й уявити собі не могла без того, щоб одразу не впасти в озлоблений настрій, зате про ті шлюби, котрі були мов руїни і розпадалася, не встоявши перед вітрами непорозумінь і незлагод, вона міркувала часто, подовгу і з задоволенням, яке нам не варто недооцінювати. Коли Сельма казала: «Ніякого щастя нема, є виконання обов’язку», — то нишком думала: «Щастя я не знайшла, то нехай не знаходить його ніхто». Можна сказати, що розбійника Сельма причарувала. До яких засобів вона задля цього вдалася? О, як же ми тягнемо час, оце дряпаючи щось на папері. Так ніби й нас вона полонила своїми чарами. Але ми себе опануємо. У розбійника мовби переселилася покірна натура Едіт, розмовляв він поштиво і стримано, як і вона, так, як навчився у неї. Він з насолодою копіював її рухи, і Сельма про це здогадалася, отож якось наважилась заявити йому: «Відтепер я до вас у кімнату ступатиму так, немовби вона — моя, і попередньо у двері не стукатиму. Сподіваюся, ви з цим погодитесь». І ось одного разу це призвело до непередбачених наслідків. Розбійник лежав на канапі роздягнений, бо сонечко тепло й приємно світило в його дивовижний світ, і коли до кімнати ступила Сельма, маючи намір сказати, що забула тут щітку для одягу й хоче її забрати, то вздріла те, що мало не коштувало їй життя; вона враз скам’яніла, мов ґорґона Медуза, коли перед тою розверзлась безодня. Панна Сельма також заніміла. Вона була схожа на нещасну дитину, що заблукала у лісі, й, звикла лише до надзвичайно ґалантних офіцерських манер, заперечливо хитнула голівкою, прошепотіла: «І як же так можна…» — й тихесенько вийшла. Відтоді вона перед тим, як увійти до кімнати розбійника, спершу завбачливо стукала в двері. В її поведінці з’явилась якась нерішучість, що згодом, щоправда, зникла. Смішно було б намагатися покласти провину за той епізод на розбійника. Сказати відверто, із цього нічого не вийшло б. А іншого разу у нього за спиною наробив тарараму якийсь офіцер — зумисне, щоб роздратувати розбійника і вивести його з рівноваги. Наш розбійник сидів, як слухняний хлопчик. Едіт налила йому в келих вина. Невшательського. А в пляшку потрапила крихта від корка. Едіт взяла пляшку і вийшла, щоб дістати ту крихту. Ні, так не можна, краще подати на стіл нову пляшку. А тим часом у нього за спиною кілька зухвалих добродіїв — серед них і один офіцер — зчинили гармидер. Розбійнику зрештою набридло сидіти тихенько, мов дурненькому хлопчику, у товаристві, поведінку якого назвати пристойною не можна було аж ніяк, тож він узяв і пожбурив Едіт чайові з таким гнівом і люттю, що вона від несподіванки аж скам’яніла. Та загалом він тримався природно, цілком. Гнів його був справедливий, бо пробудили цей гнів зумисне. Розбійник не має вибачатися перед якимсь офіцером, хай він навіть буде найвищого ранґу у світі. Радше розбійник кинеться в бійку. І якщо він так і зробить, то я, щоб ви знали, засміюся і, певно, йому допоможу. А той офіцерик — просто ганьба для його полку. Одначе коли, іншим разом, він щось нашкрябав простим олівцем і кинув писульку Едіт, то було вже скоріше зухвальство. Та що тут казати? Він був трохи заведений. А з другого боку, чом би йому і не бути заведеним? З військами й військовими наша історія взагалі не має нічого спільного, вона розгортається цілком і повністю в рамках суспільства цивілізованого. А щодо різки, якою немовбито періщили Ванду, то це — просто жарт, хоч декотрій дівці якраз у наш час різка, либонь, і не завадила б. Та щоб самому мені закортіло усипати Ванді різок, то ні, не такий я. Якось розбійник купив собі дуже смачну, соковиту грушу. З нею він підійшов дуже близенько до Ванди, ніби щоб похвалитися: мовляв бач, лагоминка. А Ванда взяла й посварилася на нього пальчиком. Тим своїм пальчиком вона, либонь, пожартувала, як і ми отією різкою. «Як тобі спало на думку украсти його у мене?» — потім звернулась вона до Едіт у дзеркальній залі. Нам часто здається, що над нами вчинили розбій і нас обікрали. Які ж дріб’язкові ми душі!
У посередності коріння, либонь, врешті-решт італійське. Невдовзі до цього я ще повернусь. Декому слово це видасться, мабуть, незвичним. А поки що я прошу вас гарненько над цим поміркувати. Минулої ночі моя поведінка була бездоганна. Я довго не міг заснути, тобто повіки у мене раз у раз немовби й змикалися, але сон все не йшов і не йшов. Я нишком лежав собі, мовби принц із кіно і мовби довкола стояла особиста моя охорона, яка, звісно, тільки за тим і пильнує, щоб усе було чинно та мирно. Й аби врешті заснути, я весь час намагався як можна ширше розплющити очі. І раптом таки міцно заснув. Виходить, щоб швидше заснути, потрібно щосили впиратися сну. Намагатись заснути не треба. Щоб кохати, слід упиратись коханню. І тоді враз покохаєш. Щоб домогтися поваги, спершу потрібно побути у неповазі, і тоді по якімсь часі відчуєш потребу в повазі. Ці чудові поради я даю вам безплатно. Спробуйте їх дослухатись — не задля послуху, а задля власної втіхи і вигоди, адже поради дають задля того, щоб людей ощасливити, а не задля того, щоб вони ці поради приймали, але той, хто приймає пораду, починає і діяти, а діяльність уже сама собою підносить настрій. І ось навколо мене замерехтіло і заяскріло. Ціле море думок. Про те, що вночі мені думалось, уранці я зазвичай уже не пам’ятаю. Вранці думки в мене нові. Ох, як я тепер усвідомлюю, що в усій цій історії винен не хтось і винне не щось, а винна посередність того дядька з Батавії. Як він посмів у здоровий такий і розважливий спосіб зійти з цього тлінного світу! Його смерть, поза будь-яким сумнівом, — це найочевидніша із посередностей, які лиш бувають. Він помер у страшенно належний момент, не надто рано й не надто пізно. Він був повсякчас чоловіком солідним, той дядько, а сума, яку він залишив розбійнику, — чи не була і вона, поза будь-яким сумнівом, також певним чином таки посередня? А гроші розбійнику пришились надзвичайно до речі. Той капітал, хоч його було й дещиця, завдяки тому, що опинився в руках розбійника, у певному сенсі потрапив якраз у десятку. До речі, восени наш герой має намір поїхати до самого Парижа, днів на десять-п’ятнадцять. Він хоче скласти такий собі кавалерський супровід одній своїй родичці, що про нього постійно турбується, і в такий спосіб зробити тій жінці з народу приємну послугу. Річ у тім, що Парижем вона просто снить, а розбійник, як, врешті-решт, і кожна розумна, тямуща людина, певна річ, також снить тим великим містом, де вже відбулося так багато значущих подій. Хтозна, може, розбійнику було б навіть краще, якби той солідний і клятий дядько з Батавії поки що спокійнісінько жив собі далі. Та що сталось, те сталось, чоловік перебрався до іншого світу, а розбійнику дісталися гроші, і тепер він, підтриманий ними, мав змогу виставляти себе кавалером, — він, про кого як про світську людину не могло бути й мови, він, хто, як для такої людини, був чимось куди, куди більшим, але воднораз і чимось куди, куди меншим. Але так уже склалося, і тепер, повертаючись до того італіянізму, лишень зауважимо, що він ґрунтується просто на жестах та міміці, і міркування про нього на цьому, гадаємо, найкраще завершити. Якось на днях я пізнього вечора йшов додому й почув, як одна жінка казала сусідкам, що з ними сиділа на лавці: «До молока мені байдуже. Молоко не потрібне мені й задурно. Балачки про молоко мене просто дратують. Дайте мені з ними спокій. У молоці я не тямлю анічогісінько. Як хочеш мені сподобатись, то напій мене кавою. Кава незмінно викликає у мене не тільки повагу, а й захват, і про це я заявляю сміливо, на повен голос! Мені не до шмиги, коли ходять за мною назирці. Та коли хтось назирає і підглядає за мною із дружнім і благородним наміром запросити мене на каву, то нехай не спускає із мене очей хоч і цілісінький рік. А коли при мені хтось огуджує каву, зате молоко, навпаки, нахвалює, то з такою людиною я рішуче незгодна і навіть на неї злюся. Молоко, як на мене, — річ непотрібна не меншою мірою, ніж кава — потрібна. Геть молоко, бо воно не смакує мені, і квит, і, навпаки, слава каві, бо вона мені дуже смакує!» Як ці слова розтинали пітьму, слова, повні зневаги до молока й похвали на адресу кави! Люди, котрі цілісінький рік сидять сидьма у місті, люблять співати хвалу сільському повітрю й отак, його прославляючи, немов з насолодою впиваються ним. Хто в мене стає на шляху, той і собі заважає рухатись далі. Не важко збагнути цю істину, але багатьом вона все ж не спадає на думку. У математиці все, що просте, — звісно, дуже просте, та в суспільнім житті — аж ніяк. Люди схильні недобачати в житті найпростіших речей. Це дивно і смішно. На людській сліпоті наживаються всі адвокати. Вони теж хочуть мати свій кусень хліба. Тямущість — це щось посереднє. Посередности всім нам занадто бракує. Багато людей, а жінки особливо, посередности не годні терпіти і то через те, що вона — не фальшива або через те, що до посередности в них прокидаються ревнощі. Жі