З цими словами вони увійшли до палати.
— Погляньте, яке хлопчаче у нього обличчя! Щоправда, він, попри це, може бути, либонь, чоловіком цілком справдешнім, — зауважила пані фон Гохберґ.
— Едіт, ти простила мене? — прошепотіли вуста того, що спав, таким тоном, який мало не викликав усмішку.
Розбійник сказав це вві сні. Виходить, навіть у сні йому не забракло зухвальства бути поруч із нею. Вона нахилилась над ним, поклала долоню, якою розбійник милувався так часто, на гаряче від лихоманки чоло і припала до його вуст своїми вустами, які він любив понад усе на світі і які обернулись для нього, по суті, вже на святиню.
— І хутра мені він теж не купив. Такого паскудника світ ще не бачив.
Але та, котра щойно сказала це, була йому й уві сні наймиліша. Витала вона в піднебессі, і що гіршої думки про нього була, то вище й чарівніше підносилась у його помислах.
— До чого покликані ми — до порозуміння поміж собою, чи нам, навпаки, судилося одне одного не розуміти, не бути надто щасливими і щастям своїм не дорожити, і щоб наші взаємини переростали в роман, неможливий у тому разі, якби знали ми одне одного краще? — промовила пані фон Гохберґ; бувши жінкою зрілою, вона кинула своє запитання в обличчя світу, назвавши Едіт своєю милою, слухняною донею й намагаючись вивести її із палати. — Він часто стояв навколішках у себе в кімнаті й, згортаючи руки на грудях, благав Господа Бога, щоб він подарував тобі щастя. Не забувай про це. А зараз, якщо ти не проти, вийдімо трохи на люди.
І нарешті, на завершення книжки, ще таке резюме. Усе це, як здається мені, — неначе велика, неймовірно велика іронія долі, смішна й незбагненна. Привід для всіх цих описаних розмислів нам дала акварелька, накидана юним художником, що ледве чи й виріс із хлопчачого віку. Порадіймо такій перемозі мистецтва! Сьогодні, любі пані й панове, я собою, по суті, пишаюся. Я від себе у захваті! Колись ви й самі знов охочіше й швидше повірите в мене. Хто сумнівається в цьому, той анітрохи не має почуття гумору. Стверджую ще раз, як на початку цього книготоргового й літературного заходу: хто не має грошей, той негідник. Цур тобі й пек, розбійнику! Припадай до ніг кельнерки! Тобі саме час покоритися. Шельма вже визирає з-за могутнього дерева. Отже, він уже повиписувавсь із усіх богаділень на світі. У нього аж вітер гуде у кишенях, але він здоровіший, ніж будь-коли. А Едіт — та застигла аж ген на вершині своєї закоханости. Хай собі дівчина тішиться, хай тріумфує. А в якій мірі вона з цим розбійником — ми йому, власне, усім читачам на подив, і досі ще не приліпили й імени — просто, сказати б, лиш гралася, і чи не грався із нею, з усіма її чарами та чаруваннями, можливо, і він, — нехай ця загадка вже кане в могилу очевидної неочевидности і нерозгаданости. Ні, не всі таємниці слід розкривати й пояснювати, а то читачеві, який тішиться цією історією, не буде про що замислитись. Тож подбаймо про те, щоб серед нас ще лишилися ті, котрі думають, мислять і відчувають. О, на узліссі чудово! Збагни це, прощу тебе, любий мій хлопчику. Навряд чи зустріти йому коли-небудь іще одну таку саму цікаву й для нього важливу, як ця відкинута, так і сяк розмальована, вся блиском осяяна дівчина. А надто ми тішимось тим, що не доведеться вже тягти цього розбійника до Едіт. Необачно взяла вона в руку тоді револьвера. Відчайдухи викликають у всіх симпатію. Тож не йому довелося шукати її, а сама дівчина шукала його, і, як наслідок, сподобилася такої високої чести. Пані фон Гохберґ уславилась своїм надзвичайним смаком. Про мене, хай Едіт залишається чимсь недосяжно високим для цього страшка і торговця різкими дотепами. Ми з ним, принаймні, — не пара. Ми його маємо за несосвітенного дурня, бо в нього порожні кишені, а гроші в житті — це мов чарівна паличка, якою із самотности й прикрощів вичаровують море кохання і радощів. Під його сповнених болю очима залягли чорні скорботні кола. Та ми залишимо цього негідника бовтатись у морі його наївности. Хай сам пошукає обірвища для потоку своїх почуттів, щоб потім сказати самому собі: «Це — найкращий у світі водоспад особистости». Руки його — мов ті вінценосці, до піднебесся піднесені, а потім на землю повергнені. Чи вам до вподоби такі гарні слова? Сексуальну квасольку поглитав один чоловік із високим званням і становищем, а за Вальтера Ратенау належно відомщено. Нам надійшла нещодавно поштова листівка з Голландії, в ній хтось запитував, у якім стані оце наше творіння. Ми припускаємо, що нам хочуть запропонувати директорський пост. Я й справді відчуваю покликання роздавати накази. Хіба ви вже давно не помітили цього з моєї манери розповідати? Запізніле осяяння — це теж непогано. Губи Едіт для баламута розбійника — все ще несповідима загадка. Стою на своєму: він і досі під наглядом. Йому симпатизують сотні спідничок. Коли він вийшов з лікарні, то з півгодини спершу завмерло стояв серед вулиці, тоді несміливо ступив кілька кроків, потім знову спинився і вигукнув: