— О, моя владарко!
Вона, звісно, питає, чого він від неї хоче.
— Я щохвилини, щомиті хочу бути із вами! — вигукує він, вигукує гучно й усе ж таки ніжно і з болем, немовби смертельно хворий. Точнісінько, як у передсмертній гарячці.
— Ідіть собі, — каже суворо вона. — Я рада, що ви в мене закохані… Одначе, о Боже, де ж та матуся? — І злякано навсібіч роззирається.
Ох, якими ж чарівними стають ці дівчата, коли раптом чогось лякаються!
Він називав її «бернським дівчам». Щоб ви не зрозуміли його якось не так, нам доведеться додати, що він цілих чотири місяці чи не щодня ходив услід за Вандою, не важачись заговорити до неї. І ось це нарешті сталося. Тієї хвилини він здавався собі просто-таки португальцем, і тепер наш читач зрозуміє, чому перед цим ми згадали про пурпурові знамена. Його трепетну душу пригамувала лише пристойність, ця душа вже була, ніби море у штиль, і він з допомогою молодика, що торгував килимами, вирушив відкривати нові континенти. Той шляхетний торговець розповів йому, як дівчину звати, де вона мешкає і хто її батько-мати. В уяві розбійника постав цілий світ. Тоді про Едіт він ще нічого не знав. Потроху ми починаємо розповідати усе до ладу. Перед очима мандрівників (так пишуть нерідко в газетах) із чагарів дрімучого лісу виростають — о диво! — величезні будівлі. Так у серці розбійника виростала чарівна будівля його внутрішнього життя. На радощах він ледве не вмер. Траплялися дні, коли він аж пританцьовував. Ванда скидалась на молоденьку школярку. Відтепер він щовечора приходив на чати під вікна її рідного дому. Не забував час від часу згадати і про Женевський провулок. А під містком там річка несла свої синювато-зеленуваті води, і йому інший раз видавалося, що вже ціле місто переймається його юним коханням, народженим у чагарях його вдачі. Раз чи двічі він бачив її із ціпочком у ніжній руці. Ту ручку він вивчив так добре, як лишень можна собі уявити, цебто старанно-старанно, майже святобливо. Очі у Ванди були, мов дві чорні тернини. Той чоловік зі Сходу, який пояснив йому що й до чого, порадив забути про неї. А розбійник подумав, що молодик просто заздрить. Той, хто закоханий, водночас і дурний, і хитрий, одначе відверто казати про це, гадається нам, непристойно. Тож я лише констатуватиму факти, тобто скорюся потоку самої розповіді. Розбійник частенько одержував листи від людей, які його цінували, а тому нагадували, що він і далі, мовляв, має сповняти обов’язок свого такого потрібного суспільного статусу. «Куди ж бо поділися ваші розбійницькі подвиги, що були колись в усіх на вустах і викликали такий неймовірний захват?» — писалося в тих листах. Коли він читав ці слова, йому увижалося, ніби до нього звертаються черевомовці, — з такої глибокої глибочини, з такої високої височини, з такої далекої далечини ті голоси долинали. До знайомства із Вандою він нагарбав своїми розбоями силу-силенну вражень від краєвидів. Дивна, атож, дуже дивна професія. До речі, він і людську прихильність гарбав розбоями. Про це ми іще поговоримо. Якось один представник інтелігентних, освічених кіл запросив його на вечерю. Подавали там білу квасолю. Саме такі, не дорожчі, страви споживають у Товаристві на підтримку культури.
— Давненько тебе ми не бачили. Де тебе завше носить? Ти нас уникаєш. Сподіваюсь, не вмисне. А колись-бо усім нам було дуже приємно з тобою…
Так казав член Товариства, а той, котрий членом не був, запитав у відповідь:
— Це кому ж «усім нам»? Про кого ти кажеш? А втім, я вже тебе зрозумів. Одначе у вас посуваються справи й без мене цілковито природним чином. Мені головне — терпіти красу.
По цих словах — а з них член Товариства, що проповідувало здорову поживу для розуму, мало не розсміявся — розбійник відкинув поли свого піджака, і його співрозмовник, уздрівши таке, чого й не сподівався уздріти, аж пополотнів. А з другого боку, історія ця йому видалась навіть цікавою. Потому той член Товариства показав гостеві, який ще не втратив цікавости до літератури, численні свої опубліковані опуси. Було їх понад три сотні.