859 року флот вікінгів у складі 62 кораблів пройшов Гібралтарську протоку і пограбував узбережжя Північної Африки, Іспанії і Балеарські острови. Зимувати нормани залишилися в дельті Родану, серед боліт, де вони почувалися безпечніше. Наступного року пірати попливли вгору по річці, грабуючи прибережні міста. Потім повернули і взяли курс до берегів Італії. Величні мури і багатство міста, яке вони першим побачили, вразили їх. І тут стався випадок, що засвідчив, яке велике у вікінгів було марнославство і яка безстрашна гординя охоплювала їхні душі. Проводир норманів Гастінг вирішив повторити легендарний подвиг короля вандалів Гензерика і також здобути Рим. Бо йому здалося, ідо перед ним саме Рим. Коли кораблі пристали до берега, вікінги зраділи: добра буде здобич! Та не так сталося, як гадалося. Заскочити жителів міста зненацька не вдалося. Вони успішно відбили атаку. Оскільки міські мури вражали своєю товщиною, а мешканці вміло боронилися, то треба було лаштуватися до тривалої облоги, яку нападники просто не полюбляли. І тоді вони надумали так здобути «Вічне місто»: до обложених послали послів, які сповістили, що вождь Гастінг тяжко занедужав, власне, лежить на смертному одрі й волів би перед тим, як покинути земну юдоль, хоч охреститися. З дозволу біскупа вождя в труні та відповідний почет пропустили в місто. Труну встановили в церкві, почали службу. Та яке ж було здивування учасників урочистого поховання, коли перед опущенням труни в могилу небіжчик раптом ожив, і, скориставшись із загальної паніки, на чолі своїх поплічників заволодів містом.
Але вікінги недовго тішилися перемогою. Невдовзі з'ясувалося, що до рук їм потрапив не Рим, а порівняно скромне містечко Луна.
Починаючи з X століття нормани все частіше починають навідуватися у Середземне море. Вони міцно закріпилися у Південній Італії і в Сицилії і вже звідтіля робили набіги на східне Середземномор'я, грабуючи візантійське й арабське узбережжя. Їхні кораблі з'явилися навіть перед брамою Константинополя.
У Київській Русі скандинавів прозивали варягами. З Балтійського моря притоками вони досягли Волги і по ній спустилися у Каспійське море. Як писав арабський літописець Аль-Масуді, 912 року з дельти Волги в Каспійське море випливло 500 кораблів, на кожному було по 100 варягів. Вони здобули Баку, вже тоді відоме нафтовими джерелами, і спустошили Азербайджан.
Скандинавські воїни дісталися і до Афін. На мармуровому зображенні лева в Піреї вони залишили рунічний напис (нині це зображення зберігається у Венеції). Про походи шведських вікінгів у Сьоркланд (Абарський халіфат) розповідає сага про Інгвара-морехода. На багатьох пам'ятних каменях у Швеції є рунічні написи, які передають імена воїнів, що ходили в похід під проводом Інгвара.
Наведені факти дають можливість уявити собі спосіб життя середньовічних вікінгів. Одразу ж спадають на думку негативні риси. Нестримні у своєму марнославстві та гордині, підступні, мстиві, ласі до жінок і коштовностей, вікінги були типовими розбійниками і грабіжниками. Вони зазвичай насаджували на списи немовлят у захоплених поселеннях.
Ненависного противника, який потрапляв їм до рук, вікінги нерідко піддавали вишуканим тортурам: розтинали спини, вивертали ребра і витягували легені. Вони завжди були ладні пролити чужу кров, про що свідчив факт, що кривава помста побутувала в Скандинавії ще довгі століття по тому, як зникла в християнській Європі.
Але варто пригадати, що не меншою підступністю відзначалися чи не всі тогочасні народи. В Англії, наприклад, з полоненого вікінга живцем здерли шкіру й прибили її до дверей церкви Христа. А Христос, як відомо, закликав усіх рабів Божих до милосердя.
Не забуваймо і про позитивні риси вікінгів: вірність у дружбі, гостинність, повагу до старших, відвагу і готовність до самопожертви в ім'я товариства… Щоб образ став повнішим, варто, мабуть, нагадати, як за сприятливих обставин ці професійні розбійники перевтілювалися на працелюбних селян, розважливих купців і відважних першовідкривачів нових земель.
Особливим було ставлення вікінгів до золота і коштовностей. Захоплені багатства й удача у військових справах не просто примножували заможність і силу воїна. Передусім він турбувався про свою славу і славу роду. Слава і шана, які випадали людині та її родові, за його уявленнями, звеличували «душу роду», яка перебувала в його главі і переходила з покоління в покоління. Для того щоб забезпечити щастя роду і передати його в матеріалізованому вигляді наступним поколінням, здобуті коштовності часто закопували в землю. З епохи вікінгів до нас дійшло багато скарбів. На думку деяких вчених, їх не викопали раніше через те, що, згідно з легендою, бог Одін повелів, аби кожний воїн, який загинув у битві, поставав перед ним з багатством, що його складали до поховального вогнища або ж закопували у землю.