Пізніше таке ж лихо спіткало країни Західної Європи. Їх стали шарпати «свої», місцеві пірати, криївки яких були розпорошені по скелястих берегах Південної Англії, а також на узбережжі Нормандії і Бретані. Піратським промислом займалися представники всіх суспільних верств. Він зазвичай успадковувався з діда-прадіда і поєднувався з іншими заняттями — рибальством, торгівлею. Часто феодальні володарі використовували піратські клани у своїх війнах. Але самі пірати дотримувалися правила: грабувати можна тільки в сусідніх районах, а не в своєму, якщо хочеш мати спокій у власному гнізді. Весь період пізнього середньовіччя в Північному морі та в Ла-Манші точилася безперервна піратська війна: англійці грабували узбережжя Франції і Португалії, а французи й португальці спустошували береги Англії. Наприклад, Джон Холі з Дартмута 1399 року захопив 34 кораблі з вином, які належали купцям з Нормандії і Бретані, і, як писав хроніст, «важко було знайти в місті тверезу людину, і багато днів поспіль ніхто не думав про працю, а всі їли, пили і розважалися».
Лиху славу мав на французькому узбережжі Гаррі Пей з Пуля. Він пограбував і спалив місто Гійом, забравши дивотворне розп'яття з місцевого храму святої Марії. Такі «подвиги» він здійснював і під французьким прапором, запливаючи далеко у верхів'я Секвани і грабуючи захоплених зненацька жителів прибережних міст. Його набіги сягали аж до берегів Іспанії. Звідтіля й прийшла заслужена кара. Кастільський пірат Педро Ніньйо, скориставшись із того, що Пей захопився грабунком іспанських поселень, поплив тим часом до Пуля і сплюндрував його так, що він уже ніколи не зміг піднятися до колишньої величі й краси.
У баладах і легендах увічнили шотландського розбишаку й купця Ендрю Бартона, який разом з трьома синами на кораблях «Ліон» і «Дженет Певін» шарпав узбережжя Фландрії, грабував іспанські й португальські кораблі, що прямували в нідерландські порти. Це викликало численні протести посланців цих держав при англійському королівському дворі.
Протести зазвичай залишалися без наслідків і лише зрідка приводили до короткочасного затишшя в піратській діяльності. В Уелсі віце-адмірал сер Річард Баклі приймав піратів у себе вдома. Прибережний острів Бадсі пірати перетворили на склад для зберігання здобичі та військової амуніції. Такі бази розбійники влаштували в Корнуеллі й Кенті.
У Корнуеллі це дике плем'я слухалося віце-адмірала узбережжя, за що останній, вимагаючи пильної охорони підпорядкованого йому району, забезпечував їх зброєю і порохом. Це відіграло винятково важливу роль під час походу іспанської Непереможної Армади на Англію.
Коли небезпека минула і потреба в піратах відпала, королівські урядовці, а також представники Ліги п'яти міст, яка діяла на узбережжі Суссекса і Кента й була створена для охорони мореплавства і торгівлі, почали ставитися до морських добичників вороже. Багато англійських і французьких піратів «емігрували» в Середземне море і налагодили «ділові» зв'язки з мусульманськими корсарами Північної Африки.
Одним з «емігрантів» був Джон Уард, який, намовивши кількох приятелів, захопив у Портсмуті французький торговельний корабель, змінив його назву і, діставшись до Тунісу, вступив на службу до місцевого бея. Через кілька років він став відомий як адмірал флоту, що складався з десяти добре озброєних кораблів, і нещадно грабував узбережжя Іспанії і Франції. Джона Уарда також звинувачували у захопленні англійських кораблів і знищенні їх екіпажів. У популярному в той час памфлеті Уард фігурував разом з іншим, не менш відомим християнським ренегатом на магометанській службі Симоном Дансером. З памфлета можна довідатися, що Уард «мав у Тунісі дуже заможний будинок з мармуру й алебастру, який більше пасував князеві, а не піратові», що він сам «постійно пильно охороняється двомастами турецькими яничарами», які й «виявляють йому почесті, як турецькому паші». Як стверджує переказ, адмірал перед смертю попросив помилування у короля Англії і провів останні роки життя на батьківщині. Але є також свідчення про те, що він помер у Тунісі 1622 року.
Королівської ласки шукав і пірат Генрі Мейнворін. Він одержав її з рук Якова І. Свою розбійницьку кар'єру розпочав з придбання й оснащення корабля «Резісменс», на якому замість того, щоб податися до Західної Індії в ролі королівського капера, поплив до Марокко і в порту Сале заклав піратську базу. Звідтіля Мейнворін нападав на торговельні кораблі (головним чином іспанські), що проходили Гібралтарську протоку, виходив на полювання у широкі води Атлантики, сягаючи у своїх походах аж до Ньюфаундленду. Пізніше він перебазувався до французького порту Вільфранш і відіграв активну роль в обороні цього піратського гнізда від іспанської каральної експедиції. Коли Мейнворіна викликав король Англії, він слухняно поплив у Дувр, дістав високе помилування, а двома роками пізніше — і шляхетський титул: «володар замку Дувр». Високо цінуючи королівську ласку і, напевне, бажаючи продемонструвати королеві свою вірнопідданість, Мейнворін написав твір «Міркування про започаткування, практику і спроби викоренення піратства», у якому категорично висловлювався проти помилування піратів (хоча й сам був із таких) і рекомендував використовувати полонених розбійників як невільників у королівському морському флоті.