Вася ліг у ліжко спокійний, вмиротворений. Крізь дрімоту прислухався до веселого сміху дівчат на вулиці, до шуму машин. Марилися йому гнівні очі Ніни, її стиснутий кулачок. Як вона розсердилася на нього! А він все, все їй прощає.
Віднині він буде діяти інакше. Тихо, непомітно. Як бджола, як бджола серед луків… квіти… сонце… хлюпає прозора хвиля… а пічкурці зграйками… зграйками… щипають за ноги… хмари в небі… іскри золотисті…
4
Минуло два роки.
Вася закінчив дев’ятий клас. Перед канікулами вирішено було провести в школі бал-маскарад.
Вася весь вечір просидів у своїй кімнаті, клеячи лицарське вбрання Дон-Кіхота. Усміхався до себе. Знову будуть глузувати товариші. Ну й хай. Хай! Аби вона не сміялася, Ніна…
Вася і Гриць щовечора проводжали її з школи. Мовчки дивилися, як заходить вона у під’їзд, потім дружно одверталися один від одного і прямували в різні боки.
Нез’ясовне почуття несміливою паростю пробивалося в серці Васі, лоскотало в грудях. Він не знав, звідки воно, що означає. Хотів лише одного — щоб і в майбутті, по таємних, невідомих стежках життя, поряд з ним ішла подруга з тривожними темними очима. І ради неї він піде на будь-які небезпеки, на подвиг, на важкі шукання.
Хлопець пізно заснув того вечора. І приснився йому дивний сон.
…Ніби стоїть він на високій трибуні. А перед ним — доповідь. Надрукована на машинці. А вгорі написано: «Доповідь про красу».
В залі багато-багато людей. Ніна сидить. І Гриць. І учні його класу.
Хлопець читає бліді, невиразні слова доповіді. Вони звучать у просторі і одразу ж розпливаються, як мильні бульбашки, не доходячи до слухачів.
— Ми зібралися, — бурмотить Вася, — щоб обговорити питання…
Налітає вихор. Вихоплює з рук хлопця листочки з текстом, жбурляє їх геть, розкидає по сцені. Вася кидається за ними, але не може спіймати. Як же тепер? Як промовляти до людей?
А люди сплять. Спить Ніна. Сопе Гриць. Хропуть всі слухачі. І Васі соромно за себе, за Ніну, за всіх, що так паплюжать велике поняття. І ще знає Вася, що все це сон. Сон! Але як вийти з нього, як прокинутись?
Зненацька широко розкриваються двері залу. В проході з’являється кремезний чоловік. В’ється за вітром борода, за ним слідом до зали вривається буря. То Іван Стотисячний. Він підходить до трибуни, суворо дивиться на слухачів. Всі хропуть. Стотисячний докірливо хитає головою.
— Ех ти, лицар! Де ж твій меч! Де ж твоя сила?
— Вони сплять, — розгублено каже Вася.
— Розбудити! — гнівається Стотисячний.
— Не слухають.
— Такого слова й не послухають. Дзвоном треба розмовляти! Дзвоновим голосом! Ось я покажу!
Іван Стотисячний махнув рукою, і той рух ніби розпанахав зал надвоє. З’являється велетенський дзвін.
— Ось як треба! — каже він, розхитуючи било дзвона.
Здригається земля. Звуки наростають, посилюються. Вже не один дзвін, а тисячі вплітаються в дивовижну мелодію пробудження.
Зал зникає. Щезає трибуна. І Вася бачить, як димлять верховини гір, спалахують вогнем. Дрижать надра землі, колишуть грунт, проривають в горах кратери вулканів. Стовпи полум’я сягають неба. І спалахують бузковим, фіолетовим вогнем дерева, розквітають небаченими квітами. А на полях неозорих люди водять хороводи, співають чарівних пісень і квітчають один одного вінками весняними…
— Краса, краса прийшла на землю, — лунає спів. — На віки вічні! На віки вічні!
Вася прокинувся. Довго мовчав, заворожений нечуваним видінням. Все ще відчував себе в полоні святкового сну. За вікнами цвірінчали горобці, в шибки стукали віття каштанів. Хлопець схопився з ліжка, кинувся до столу.
Треба записати цей сон. Неодмінно…
Писав у щоденнику, думав. А може, поговорити сьогодні з хлопцями й дівчатами? Вони вже не діти. Скоро вийдуть у широкий світ.
Як би необхідна була така спілка — спілка лицарів краси!
Васю в костюмі Дон-Кіхота зустріли сміхом. Наступали на меч, смикали за пір’я. Він знайшов Ніну серед юрби звірів. З-під маски лисиці виглядала товста чорна коса. Єдина у всій школі. Такої не було ні в кого з дівчат.
Вона здивовано запитала:
— А як ти мене пізнав?
— Не скажу. Таємниця, — прошепотів Вася. — Телепатичним шляхом.
Почалися танці.
На Василів меч наступали, обурювалися. Він одчепив його, викинув у коридор. Ніна сміялася:
— Навіть дерев’яного меча нема у мого Дон-Кіхота.
— Зуби залишаються.
— Зуби можуть викришитися, — почувся вкрадливий голос.
Вася оглянувся. Біля нього етояла постать, чорна ніг до голови.