Він підстрибом вихопився по сходах, подзвонив. Відкрив батько. Вася привітався, влетів до кімнати. Побачив матір. Не звернув уваги на те, що вона якась дивна, з вузликом у руках. Кинувся до неї, цмокнув у щоку.
— Матусю! Якби ти знала! В нас укладена спілка!
— Яка спілка, синку?
— Спілка лицарів краси! Суперечка була. Хто не хотів — одійшов. Думаємо писати в «Комсомолку». Матусю… а що з тобою? Ти якась не така.
— Васильку! Я дуже рада за тебе…
— Зажди, зажди… Ти одягнена… В руках вузол. Що це? Куди ти зібралась?
Вася поглянув на батька. Терентій Гаврилович одвернувся до вікна, витирав хустинкою губи. Мати болісно зітхнула.
— Я йду, синочку.
— Куди?
— Зовсім… З цього будинку.
Вася заморгав очима. Розвів руками.
— Нічого не збагну. Ми ж не переїжджаємо…
— Васильку, — тихо мовила мати. — Ти вже не маленький. Ти повинен знати. Та цього й не сховаєш. Батько полюбив іншу жінку…
— Дурниці! — прошепотів Вася, бліднучи. — Які дурниці! Ну, скажіть, що ви жартуєте. Ну, скажіть мені! Батьку! Ти чуєш? Вона жартує?
Вася схопив батька за рукав піджака, заторсав його. Терентій Гаврилович повагом одвів руки сина, хрипко сказав:
— Заспокойся. Ми вже усе вирішили. Ще нам не вистачало істерики! Мати сказала правду.
Вася одступив від нього.
Безглуздо усміхнувся, намагався стримати тремтіння рук.
— Полюбив… іншу жінку… А вона? Мати куди?
Ярина обняла сина, погладила по голові. Тамуючи сльози, промовила:
— Заспокойся, Васильку. Це наша справа. Знаю, тобі боляче, тяжко… Знайди сили, переживи, перетерпи… Я буду в селі. У бабусі. Приїжджай… Залишайся тут поки що…
— Яз тобою, матусю. Я не хочу…
— Тобі треба вчитись. Залишайся.
— Мамо. Як я можу без тебе! Матусю! Що ж це таке?
— Припини комедію, Василю! — різко сказав батько. — Ти ж мужчина, нарешті!
— Комедія, — прошепотіла мати. — Для тебе й горе сина — комедія…
— Хіба не можна без всяких вигуків? — роздратовано сказав батько. — Трагедії, мелодрами! Як все це остогидло!
— Лицарі краси, — раптом засміявся Вася. — Хаха! Лицарі красні Здорово! Старше покоління дає нам приклад! Ха-ха-ха! Так би мовити — практичне підтвердження ідеалу! Ха-ха-ха!
— Божевільний неврастенік! — буркнув батько. — Ярино, або сюди, або туди! Досить з мене!
— Туди, туди, Терентію, — спокійно сказала мати. — Прощай!
Вона взяла сина за руку, повела до дверей. Накинула на плечі плащ.
— Проведи мене, Васильку.
— Куди ж ти, матусю? Гроза… ніч!
— Нічого. В грозу краще горе переживати! Я автобусом доберуся, а потім — пішки…
Грюкнули двері. Німі сходи. Полупані стіни. Розквітають каштани в сяйві блискавиць, в потоках дощу. Вася обняв матір за плечі — таку маленьку, таку нещасну. Вона зупинилась внизу, поглянула йому в обличчя — ніжно, сумно.
— Мені нічого, Васильку. Я звична. А для тебе — це грім. Перший грім. Як ти витерпиш його?
Вони рушили по вулиці. Дощ хльостав у обличчя. Бігли, накрившись парасолями, плащами, перехожі. Буркотіли брудні потоки, пузирилися.
Вася задихався. Не міг зібрати докупи думок. Як же так? Все було ніби спокійно. А тепер — все шкереберть. Батько там, позаду, в теплій кімнаті. А мати — сама, самотня, як одірвана гілка…
— Мамо! Матусенько! Ти не печалься. Я з тобою… Я закінчу школу, піду вчитися. Я тебе заберу. Ми завжди будемо разом.
Мати зупинилася. Дощ лив їй на обличчя, на очі, стікав по щоках. А в очах сяяли сині вогники. Вона сказала:
— Дякую, синку. Не впади… не впади в горі…
10
Через кілька днів у дім Терентія Гавриловича ввійшла нова дружина. Вони підкотили до будинку в розкішному ЗІМі, шофер поніс по сходах важкий жовтий чемодан.
— Прошу, Льолечко. Ось наша квартира, — догідливо сказав Терентій Гаврилович, пропускаючи молоду жінку вперед.
— Пробач, Терчику, — проворкувала вона тихенько, — а скандалу ніякого не буде? Тієї нема?
— Нема, нема! Не турбуйся. Вона вже давно поїхала! Навіть нічого не взяла!
— Оце мене й турбує. Боюсь, щоб вона не підклала якусь міну.
— Ні, ні! Вона дуже чесна!
Терентій Гаврилович хихикнув, провів Льолю до кімнати-вітальні. Шофер поставив чемодан, попрощався.
Льоля з цікавістю оглянулась. Потягнулась, позіхнула.
— Непогано. Навіть дуже непогано. А тут що?
— Кухня, Льолечко!