— На старе місце. Історію буду викладати. Мене з радістю в райвно зустріли. Знають же. Та й діти раді. Алк тут була вже історичка. Тепер її в інше село. А вона скандал вчинила. Недобре вийшло. Якби знала, ніколи б не просилася.
— А куди б же ти?
— Найшла б село.
— Тут же все своє. І бабуся…
— Ото ж бо.
— Мамо, — раптом сказав Вася, — погано у мене на душі. Щось діється зі мною.
Мати зупинилася, пильно глянула в очі сина, де блищали хворобливі вогники.
— Я відчула, відчула… Говори, синку… Не приховуй нічого.
— Розпач якийсь у серці, — зітхнув Вася, опустивши погляд униз. — Байдужість. Все стало немиле. Я вже й пив…
— Як пив? — жахнулася мати. — Що пив?
— Коньяк! Вона піднесла. І батько. А потім самому захотілося. Наче легше стає…
Мати сплеснула руками.
— Васильку! Що ж воно буде? Погублять вони тебе.
— Не турбуйся, мамо. Я вже сам збагнув. Не буду більше. Тільки ж важко було… Дуже… Ідеали, слова, а в житті таке багно. І не хто-небудь, а батько…
— Сину, сину! Не можна так хилитися від першої бурі! Що ж буде, коли ураган прийде? Тоді ти зовсім зломишся.
— Не зломлюся. Витерплю. Я хочу все спробувати. Все знати.
— Можна так спробувати, що й не вилізти з багна. Багато гарних людей згинуло не від урагану, а від багна.
— Мамо… Чому так вийшло? Чому, ти зійшлася з батьком?
— Хто знав? — зітхнула мати. — Вірила ж… Не діждалася свого, рідного…
— А він хіба… не рідний, не свій?
— Ні, Васю… тобі, може, це дивно… він батько… але ти вже дорослий, збагнеш. Є кровна рідня, а є сердечна. Кровні, буває, стають ворогами, а чужа людина ближче близького. Часто так буває. Життя як далека дорога. Стоїш перед нею в молодості, чекаєш, з ким іти. Хочеться швидше рушити. Часто вирушаєш з випадковим попутчиком. Він і клунок твій піднесе, і поговорить з тобою, і розділить з тобою обід десь у путі. А потім хтось покличе його серед шляху, і він мчить тому поклику навстріч, а ти залишаєшся самітний, як палець… і караєшся мукою, і каєшся — чому не підождала свого, нероздільного. Свій би не кинув до кінця, не залишив би на роздоріжжі…
— Мамо, ти плачеш?
— Ні, синку, не плачу. Я вже спокійна. Минуло все. Так буде краще. Тільки б з тобою все було гаразд…
Вони сіли в човен. Мати веслувала. Вася взяв правило. Розглядав квітучі береги, вдихав вологий запах ріки.
— Мамо…
— Що, синку?
— Ти добре знаєш історію… Я не бачу в ній смислу. Джордано Бруно приніс чудесну ідею, а його спалили на вогні. Ціолковський дав людям нове знання, відкрив небо, вказав, як до нього можна летіти, а його до революції назвали божевільним.
— Хіба не вважає нині весь світ Ціолковського батьком космонавтики? — запитала мати.
— А Коперник? І Галілей. І Тарас Шевченко. І Франко. І Герцен. І Чернишевський. Всі вони зазнали насмішки, гоніння.
— Досить, Васю, — сказала мати. — Я зрозуміла тебе. Ти й правий, і неправий. Згадай вірш «Каменярі» Франка. «Хоч не одного там калічили ті скали, ми далі йшли, ніщо не спинювало нас»…
— Ну то й що?
— Доки пробиваються путі серед скель, завжди будуть поранені. Саме каменярі. Це закон битви. А коли дорога буде готова — тоді можна буде пройти той самий шлях впевнено, без ран і болю. Ще ж не закінчена дорога, синку. Минуло від Жовтня півстоліття. Що таке півстоліття в історії? Секунда. Ти хочеш чуда? Ти хочеш, щоб все було одразу, по волі писаного закону? Такого не буває. Коли вже задумався над такими питаннями, то май мужність додумати до кінця, взяти ношу роздуму в серце…
— Але що ж найголовніше, мамо?
— Бути собою, синку…
— Не розумію. А якщо я злодій, бандит. То тоді що? Красти якнайкраще? Грабувати якнайефектніше?
— Дурниці говориш, — усміхнулася мати, і в очах її засяяли ніжні промінці. — Хіба дитина народжується бандитом? Вона народжується чистим і ясним малям. Грається, любить світ, довірливо йде кожному на руки. А злодієм чи чесним трудівником вона стає в суспільстві. Серед певних умов. Ті умови штовхають її вниз або вгору. Але то вже не своє, то штучне, чуже, брудне, непритаманне людині. А я кажу, що бути собою це значить берегти дитячу чистоту у всьому. Глянь — он плавають гуси. Білі-білі. Заляпай їх грязюкою. А вони пірнули — і знову чистенькі. Те, що ти сказав, то бруд. Пірнеш — і все одмиється. Тільки людині пірнати важче, як гусаку. Душу одмити — ой як важко!
— А де ж та вода, що обмиває? — похмуро запитай Вася.
— Досвід життя, — коротко відповіла мати. Допомога друзів…