— Що це? — зачудовано прошепотіла Ніна. — Як гарно!
— Дзвонять, — сказав Вася. — Там люди!
— Може, це нас кличуть? — з надією озвався Гриць.
— Як би там не було — біжімо! — мовив Вася.
Діти вибралися зі схованки. Стіна зливи впала на них. Вони прислухалися до веселого, закличного дзвону, бігли йому назустріч по кам’янистому грунті. По високих, густих травах, попід кронами товстелезних буків, між густючими молодими ялинками, через гривасті, брудні потоки.
Над ними з лускотом кришилося небо, по ньому скакали у вогняному вихорі казкові вершники, метали довжелезні покручені стріли на землю. Та над всім тим жахом урочисто і заклично співав чарівну пісню дзвін— бам-дзінь-бомі бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
Діти видерлися по схилу на гору, зупинилися на труні. Внизу видно було серед суцільної темряви кілька вогників. Один з них горів зовсім недалеко. Звідти чувся гук дзвонів. В спалаху блискавиці вирізьбилася невелика дзвіниця поряд з віковими ялицями. В ній унизу світилося маленьке віконце.
Діти наввипередки кинулись туди, розбризкуючи воду, що наситила густі трави. Біля дзвіниці зупинилися. Вася піднявся по кам’яних східцях до темних дверей, загупав кулаком. Дзвони ще вдарили кілька разів і поступово затихли.
За дверима важкі кроки, шамотіння. Щось заскрипіло, в чорному прямокутнику засіріла висока постать. Сяйнула блискавиця. Діти побачили коренастого літнього чоловіка з густою кудлатою бородою, в кептарі.
— Діти, — чи то вдоволено, чи то здивовано сказав він густим басом. — Стрибайте сюди!
Вася метнувся в затишок, за ним Ніна і Гриць. Вони опинилися в невеликій кімнаті. На старезному темнокоричневому столі стояла гасова лампа. В грубі гоготіло яре полум’я.
— Тепло, — не вірячи собі, зітхнула Ніна.
— Роздягайтесь, — скупо мовив чоловік, входячи до кімнати. — Сушіться. А то — біда.
Діти швиденько поскидали мокрі лахи, простягли їх до груби. Вбрання парувало. Ніна, примруживши очі, задоволено тулилася ближче до вогню.
— Звідки? — запитав чоловік. — Чого серед ночі блукаєте?
— З табору, — пояснив Вася, сьорбаючи носом. — Піонерського, міжнародного. Знаєте? Недалеко тут, на перевалі…
— Знаю.
— Організована поміч лісництву. Посадка ялинок. О! А ми не захотіли. Скучно. Так ми вирішили шукати скарби Довбуша. О! А потім — гроза! Ми заблудилися. А потім — ваш дзвін. Якби не він, то…
— Гм, — сказав чоловік чи то схвально, чи то осудливо. — Скарби Довбуша…
— А ви хто? — запитала Ніна.
— Дзвонар я. Дзвонар з діда-прадіда.
— Що — для церкви дзвоните?
— Закрита церква, — пояснив чоловік. — Вже давно. Я сам дзвоню. На пожежу, не дай бог, на похорон, на загальні збори. Далеко чути. Або на грозу.
— Як на грозу? — здивувався Вася.
— А от так, як сьогодні!
— А нащо?
— Розбиваю громи.
Діти вражено дивилися на дзвонаря, перезиралися.
— Розбиваєте… громи? — перепитав Вася.
— Еге ж…
— І помагає?
Чоловік усміхнувся.
— Аякже. Ось, видите, вам помогло. Знайшли дорогу. Ну, сушіться, а я ще подзвоню. Гроза ж не вщухає…
Він повернувся, вайлувато протиснувся в двері. Діти чули, як скрипіли під його ногами сходи на дзвіницю.
— Що ж це таке? — прошепотіла Ніна.
— Може, божевільний? — озвався Гриць.
— Сам ти божевільний, — розгнівався Вася. — Якби не він, то ми б ще й досі дрижали в горах!
— Якби не ти, то ми б спали в ліжках, — огризнувся Гриць.
— Ти панянка, — сплюнув Вася. — Лиш трошки щось не так, зразу скиглиш! А ще мрієш про польоти в космос!
— А ти хвастун! — скипів Гриць. — Казав — скарби Довбуша, скарби Довбуша! А де вони?
— А те, що стріли, — хіба не цікаво? Оцей чоловік, що розбиває громи?
— Як же, так і розбиває! — засміявся Гриць. — Запитаєш Івана Гнатовича, фізика нашого. Він тобі скаже, чи можна розбивати громи. Забобон. І все!
Заглушуючи їхню сварку, згори знову пролунав гук дзвону. Потім зазвучали веселі підголоски.
Вася хутенько одягнув підсушені шорти й курточку, рушив до дверей.
— Куди ти? — стривожилась Ніна.
— А на дзвіницю.
— Чого?
— Послухаю…
— Хай іде, — сказав Гриць. — Хай мерзне, як дурний…
Вася не відповів на образу.