Човен пристав до берега. Мати вийшла на пісок, дзвонячи ланцюгом, прив’язала човна до залізного пакола.
Взявши весла на плечі, рушили до села.
Біля двору вже чекала баба Химка. Вона, затулившись долонею од сонця, приглядалась до Василя, промінилася рясними зморшками, шамкала беззубим ротом:
— Здоровий козарлюга виріс! Здрастуй, онучку! Не забув нас?
Вася схвильовано оглядав стару хату, знайоме з дитинства обійстя. І шовковиця та сама, і клени, і погріб, і зелений мох на стрісі, і веселі ластівки, ніби стріли у небі, і пишні ружі під вікнами, і урочиста тиша… Вони зайшли в сіни.
Закудкудакали кури, злякано метнулися попід ногами надвір.
— А бий вас сила божа! — крикнула баба.
Вася зігнувся, щоб увійти до світлиці. Мати засміялася.
— Минулого року не згинався. Вимахав… Сідай, синку. Мамо, давайте, що там приготували. Дитина їсти хоче.
До кімнати якось тихо, непомітно всунулася сусідка Марфа.
Метким поглядом охопила все, защебетала:
— Не забувають, не забувають кияни рідню. А де ж це Терешко? Чому його не видко?
— Трясця вхопила Терешка, — сердито забубоніла баба Химка, грюкаючи рогачами.
— Умер? — сплеснула руками Марфа, і на її обличчі з’явився скорботний вираз.
— Живий, живий, — з досадою сказала мати.
— Ага, ага, розумію, — закивала Марфа. — Да, то діло сімейне. Ну, я побігла. Не буду заважати.
Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася. Мати глянула у вікно, похитала головою, невдоволено сказала;
— Понесе тепер сорока по селу…
— А навіщо ховати? — розважливо мовила баба, несучи паруючий горщик на стіл. — В селі не сховаєш нічого.
Вася пройшов по хаті, глянув на старі фотографії, на древній сволок.
Торкнувся до нього рукою.
— Мамо! Чому так гарно тут? Бідно, просто, але на серці радісно. Дивно.
— Нічого дивного нема, — усміхнулася задоволено мати. — Приємно тобі, звичайно, не від бідності. Хай її ніде не буде. Хай і таких хат не буде, а сучасні котеджі. А ти, синку, інстинктивно сприймаєш те, що було любе цілим поколінням предків. Дідам, пращурам. Вони вкладали в ці форми свою любов, свої надії. Все те в тобі, в крові твоїй, в підсвідомості, в серці… Та й дитячі враження… ти ж тут жив.
— Не знаю, — зітхнув син. — Не хочу аналізувати. Мені гарно, мені добре стає. Походжу, подумаю. Може, проясниться на серці.
13
Вася повернувся до Києва надвечір. Одкрив своїм ключем двері, ввійшов до коридора. У вітальні щось зашамотіло, на порозі виросла Льоля. Вона побачила Васю, полегшено зітхнула.
— Чому так раптово? — запитала вона. — Чому не попередив?
— А навіщо?
Льоля криво усміхнулась. Він, обминаючи її, вступив до вітальні. На столі стояли високогорлі пляшки з винами, розмаїта закуска. В попільниці диміла цигарка. Чувся запах неприємних парфумів.
— Що це? — запитав Вася. — Де батько?
— Тсс, — прошепотіла Льоля. — Він у відрядженні. Службовому. А це… пікнік… Поняв, дурачок?
— Нічого не розумію, — злісно сказав Вася, відкриваючи двері своєї кімнати.
Льоля обережно зайшла за ним, граючи підмальованими очима, проспівала:
— Будь любчиком, Васильку, мовчи. А то старик хтозна-що подумає.
— А хіба воно не так і є? Грязь і стид!
— Тихо. Нічого такого нема. Просто шкільні товариші. Вирішили хильнуть. Я тебе познайомлю. Вип’ємо разом.
Васю занудило. Всі романтичні барви поїздки в село поблякли, забруднилися.
Може, й справді випити? Забути все. Знову стане просто й весело. Як тоді. Опісля болітиме голова, але то нічого.
Він вийшов до вітальні. На нього дивилися два хлопці. Нормальні хлопці. Навіть гарні, веселі. Вони щиро подали йому руки, міцно потиснули.
— Ваня.
— Коля.
— Вася.
— Порядок, Вася. Ударимо по цимбалах. За приємне знайомство. Ти що полюбляєш? Вино? Коньяк?
— Налийте коньяку…
— О, аристократичний смак. З тебе вийде толк, Вася.
Льоля засміялася. Вася взяв стакан з коньяком, ковтнув залпом. Хлопці схвально переморгнулися.
— Порядок!
Знову налетіла гаряча хвиля, закрутила у вирі, кинула в безодню. А в свідомості задзвеніло здалека: бамдзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
Що це? Звідки? Хто?
Варнякають п’яні голоси, не дають збагнути. А, пусте… Нічого не треба. Хай все пропадає. Так весело, так легко, хай так буде завжди…
ЧАСТИНА ДРУГА