— Залізна рука города, — продекламувала Ніна. — Хрестоматія для середньої школи. Коцюбинський. Інтермеццо. Тра-ля-ля. Ми вже проходили.
Васі стало боляче. Він торкнувся Ніниної руки.
— Я не жартую, Нінусю. Я серйозно. Мені дуже хотілось поговорити з тобою. Скажи, ти б поїхала далеко-далеко?
— Куди? — здивувалася Ніна.
— Щоб навколо були гори або ліс. Щоб мужні, сильні люди. Суворі й чесні. Безстрашні й непідкупні. Такі, як у Сибіру. В Братську. На цілині. На Півночі. Давай, як закінчимо школу, поїдемо туди.
Ніна знизала плечима, хмикнула.
— А університет? А інститут?
— Заочно закінчимо, — з надією сказав Вася. — Зате в бурі будемо жити. Я вірю тобі. Я тебе…
— Ой, Васю, ти завжди захоплюєшся, — капризно надула губи дівчина. — Кидати живе, їхати на мертве. Тут культура, квартира. А там — тайга, комарі, грубість, палатки. Он приїжджали хлопці, повтікали звідти. Кажуть — жах!
— Шкурники повтікали. А справжні не втечуть!
— Тра-ля-ля. Не сміши. Вічно ти носишся з ідеями. То спілка краси. То Сибір. Несолідно, Васю! О, дзвінок! Друзі прийшли! Момент! Я їх прийму. Посидь!
Вона ще раз крутнулася перед дзеркалом, вибігла до вітальні. Вася дивився їй услід, думав над її словами, що ще звучали в свідомості. «Кидати живе, їхати на мертве». Чиї це слова? Невже її? Не може бути? Це чуже, засвоєне. Вона ж не була такою. Я пам’ятаю її з дитинства. Мріяла вона і про далекі краї, і про польоти в небо, і про подвиги. Як швидко, як ганебно швидко засвоюються такі погляди. А може, Ніна лише грається?
Може, вона не хоче говорити з ним про серйозне в цей день?
До кімнати ввалилися однокласники. Серед них — Гриць. Він побачив Васю, набичився, подав холодну руку, щось буркнув. Андрійко Ремез — високий, худий, носатий — накинувся на Васю, загорлав:
— Чув — сьогодні наші другу ракету на Місяць запустили?
— Ну й що? — запитав Вася.
— Як що? М’яку посадку зроблять!
— М’яку чи тверду — яке це має значення?
— Старик, ти хворий! — категорично заявив Андрюша. — Або депресивний психоз у тебе, або піжонство!
— Чому ж? — блиснув очима Вася. — Я серйозно. Допустимо — м’яко сядемо. На Місяць. Потім на Венеру, на Марс. Що тобі це дасть? Сьогоднішнє повідомлення змінило тебе в чомусь? Ти став кращий?
— Фарс, — фиркнув Андрюша, гордо схрещуючи руки на грудях. — Ти, старик, не туди загнув!
— У нього світова скорбота, — насмішкувато бовкнув Гриць.
— До бою, моряки, — бадьоро сказала Ніна, перериваючи суперечку. — Сьогодні всі мають бути веселі й щасливі. Так велить королева.
— Слухаємось, — зігнувся в кумедному поклоні Андрюша.
Друзі галасливо рушили до столу. Там уже сиділи дорослі. Вася неохоче приєднався до святкового гурту, сів десь на краєчку. Мати пересадила його до Ніни. Він здивувався, але промовчав. Було приємно відчувати її теплу руку, слухати її схвильований подих.
Почалися тости. Мати квітла від похвал своїй доньці, стравам, собі, усміхалася, припрошувала.
Вася налив собі півсклянки перцівки. Ніна нажахано зашепотіла:
— Що ти робиш? Хіба ж можна стільки? Це ж горілка!..
— Експеримент, — сказав Вася, вихиляючи рідину. — За твоє здоров’я…
Він закашлявся, почервонів, схопив огірок.
— Що ти сказав? — занепокоєно спитала Ніна.
— Експеримент, — вже бадьоро повторив Вася. — Ху! Оце так вогонь! Не розумієш? Вчені експериментують над елементами, над газами. А я — над собою. Як лікарі. Що чумою заражалися. Хочу знати, що буде…
— Ти страшне кажеш, Васю, — прошепотіла Ніна. — Не жартуй так недобре.
Вася ковтнув ще півсклянки. Ат, все дурниці. От захоче — і піде над прірвою! Хто його зупинить? І впаде в яму… В яму… Де він бачив яму? А… у сні… Що там було? Хтось знайомий… Не можна згадати… А… байдуже…
Обличчя гостей і друзів перетворювалися в якісь неясні плями. Кружляли перед очима страви. Пляшки. Поросячі тушки. Задрані вгору ніжки індика. Огірки, помідори, салат. Пливла різка мелодія радіоли. Щось говорила Ніна. Ласкаво всміхалася мати. Легко, легко, легко!
Він встав, похитуючись, пішов до дверей. З вікна моргали вогні ліхтарів, цятки зірок над дахами. Його догнала Ніна, тривожно запитала:
— Куди ж ти? Ще тільки почали веселитися…
— Мені погано. Нінусю… Я піду погуляю.
— Так ти ж повертайся. Чуєш?
— Вернуся, Ніно… А ти ждатимеш мене? Ждатимеш?
— Який ти дивний… Ну, а як же? Ждатиму, Васю…
Зачинилися, ніби плямкнули, двері. Заглушили шум веселих гостей. Васю нудило, хитало. Хотілося плакати.