Вася слухав, кивав, радів. Які чудові люди! Перед важливою, небезпечною операцією отак цікавитись науковими проблемами!
Вони обігнули квартал, звернули в темний вузький провулок. Тут Юра замовк і йшов тихо, мов тінь. Мовчав і Вася. Косував очима, намагався визначити, де вони перебувають, і ніяк не міг второпати. Юра потягнув Васю за собою в невелику хвіртку. Вони опинилися в затишному подвір’ї. Стіни тут заросли виноградом. Над головою моргнули волохаті зірки. Юра жестом показав — за мною! — й, пригнувшись, рушив до будинку. Серце Васі калатало, ледве не вискакувало з грудей. Він дихав широко розкритим ротом. В руках у Юри щось блиснуло. Невже револьвер? Отже, сутичка? Постріли?
Вони зупинились біля вікна. У всьому будинку — а він мав два поверхи — було темно.
З вікна виглянуло обличчя. Почувся голос:
— Все в ажурі. Їх нема. Пацана сюди…
Васю різнуло слово «пацан». Але хай… Йому довіряють. З ним поводяться, як з рівним. Юра підставив руки, поміг йому вибратися на карниз. Ось Вася вже у кімнаті. За ним заліз Юра. Шепнув:
— Стій біля вікна. Не дихай. Дивись, щоб усе було спокійно. Ось тобі ліхтарик. Коли щось помітиш небезпечне — світи в коридор. Двері відчинені…
Шеф і Юра зникли. Тільки чулося шепотіння і шерех підошов по паркету.
Вася затамував подих, прислухався. Де ж вороги? Невже їх доведеться підстерігати? А якщо на нього налетять? Що він зробить без зброї? Нічого, можна схопити за руку, повалити…
Хлопець трохи втишив розбурханий стук серця, виглянув у вікно. Нікого. Десь недалеко грали на роялі. Ніжна, журлива музика пливла в повітрі.
Він озирнувся. Що це за кімната? Холодно блищить дзеркало шафи, ніби дивиться осудливим оком. Біле ліжко. А ось зовсім поряд з Васею — столик. На ньому… Що ж на ньому? Товстий зошит. Іграшкове ліжко. У ліжку великий плюшевий ведмідь. О, та це ж той самий ведмідь. Дівчинки Авдєєва. Тоді вона була дівчинкою. А тепер, мабуть, велика. Десятикласниця. Якби вона знала, що в її кімнаті відбувається битва. Битва за її батька…
Вася наблизив ліхтарик до зошита. Ввімкнув. Маленьке світле коло вихопило з мороку червону палітурку. Вася відкрив зошит. На першій сторінці олівцем намальований голуб. Під ним великим дитячим почерком написано: «Зошит мрій».
Хлопець перегорнув навмання листки. В око впали рядки, написані вже дорослішим почерком: «Не тішить мене спокійне життя — забезпечене й безжурне. Дух спить у тиші. Що, коли і де велике творилося в спокої? Які геніальні люди виростали в забезпеченості? А якщо й виростали, то руйнували в’язницю розкоші, спокою і йшли на барикади. Не витримаю. Піду. Аби лиш закінчити школу, інститут. А там — здрастуй, далина таємнича. Тайга, гори. Вони кличуть мене. Там на кожному кроці буде невідоме і несподіване. Небезпека і мужні люди. Здрастуй, таємнице! Я прийду до тебе!»
Вася закрив зошит. Завмер, схвильований. Не гаразд підглядати в чужі записи. Не гаразд. Але яка прекрасна душа в цієї дівчини! Як би він хотів знайти, зустріти її. Познайомитись. От якби була такою Ніна. А втім, чому якби? Може, вона така й є. Адже не відкривається просто душа знайомої людини. Може, й ця дівчина прихована для близьких. А в тиші, сама перед собою, вона відкрила на листках щоденника втаємничені думи.
Він поклав на місце зошит. Узяв за вухо ведмедя, підняв з ліжечка. Всміхнувся. Вже стала великою, а дитячу іграшку береже. Втішно. А чого ж. Може, це й добре. Зберігає безпосередність…
Ведмідь замукав. Вася кинув його на ліжечко, злякано оглянувся. В коридорі зашамотіло, почувся голос Юри:
— Що таке?
— Та нічого. То іграшка… Ведмідь.
— Ідіот. Додумався…
Голос Юри злий і гострий. Вася прикусив язика, завмер напружено. Чому така злоба? «Ідіот». Так, так, він порушив тишу. Але такі слова… Поза спиною прокотився холодок.
Юра тихо підступив до вікна. Прошепотів:
— Закінчено їх не буде сьогодні. Вискакуй і приймай те, що подам.
Вася вибрався назовні. Обідрав шкіру на руці, зачепившись за карниз. Дуже защеміло, але він прикусив губу, стерпів. З вікна посунувся темний вузол. Юра сказав:
— Тримай.
— Що це?
— Тримай, дурню! — засичав Юра.
Вася вхопив вузол, розгублено поглянув на Юру, який вилазив з вікна.
— Іди до воріт. Тихо.
— Але ж…
— Ні слова.
Вася поніс вантаж до хвіртки. Вийшов на вулицю. Там уже стояла машина. Водій узяв вузол, кинув у багажник. Мовчки штовхнув хлопця у чорну пащу дверцят. Незабаром шеф і Юра принесли ще вузли, чемодани. Ввалилися у машину. Відсапувалися, мовчали. Завуркотів мотор. Машина безшумно рушила. Завернула праворуч. Потім ліворуч. І, ввімкнувши фари, весело покотилася до Хрещатика.