— А совість? — запитав Вася, не піднімаючи голови.
Юра і шеф засміялися.
— Це ж паразитизм, — з гіркотою сказав Вася. — Життя на чужий рахунок. Хтось заробляє, а ви віднімаєте. Підло. Вночі. А потім гуляєте. А хтось плаче.
— Кретин, — недбало кинув Юра, чавкаючи повним ротом.
— Тихо, — підвела руку Міра. — Хлопчику потрібно прочитати курс істмату. Він не знає політекономії. Все світі живе за рахунок когось. Корова поїдає траву, людина доїть корову. Вовк пожирає вівцю. Все живе за рахунок когось, хлопчику. Ми теж. Яка різниця? Чи сидіти десь у кабінеті і отримувати гроші в касі, чи обчистить якусь квартирку, продати лахи і жити собі спокійно?
— Ви насміхаєтесь! — спалахнув Вася. — Там люди працюють, проявляють талант, а ви…
— А ми? — вражено округлила очі Міра. — Ой хлопчику, який ти недотепа! Та наша робота найважча. Ще й небезпечна. І таланту вимагає незвичайного. Дивовижного. Ти сам бачив.
— Досить, — твердо сказав шеф. — Досить комедії. Ось тобі, Вася, кусок. Топай додому. Юра тебе проведе. І запам’ятай — ша! Пікнеш — кишки випустимо. Наших людей багато…
Шеф сунув у кишеню Васиної куртки пачку грошей. Хлопець остовпів.
— Що це? — прохрипів він.
— Заробив. Заробив, не соромся, — заспокоїв Юра. — Бери і користуйся. Ад’ю! Я тебе проведу!
В голові у Васі все пішло обертом, йому хотілося закричати, кинутися на злодіїв, кусати їх, бити! Яка ганьба! Який сором!
Він не встиг нічого зробити. В коридорі почулися важкі кроки, двері широко розчинилися, на лорозі виріс міліціонер. Міра скрикнула, метнулася в куток. Шеф кинувся до вікна, висадив шибку, скочив на підвіконня, зник у темряві.
Надворі загарчав собака, пролунали постріли, голосні крики.
— Руки вгору, — неголосно сказав міліціонер.
Юра гидко вилаявся, кинув на підлогу ніж, підвів руки.
Міра скулилася в куточку, дрібно тремтіла.
Вася стояв, мов у сні.
До нього наблизилася постать у синьому кітелі, подувся владний, різкий голос:
— А ти чому стоїш, як наречена? Руки!
Він машинально підвів руки вгору. Відчував, як по його тілу пробігають чиїсь пальці. Пролунав насмішкуватий голос:
— Молодий, а ранній. Кусок добрий отримав…
Руки захолодив метал, щось клацнуло. Він вирвав руки, поглянув, скрикнув. Наручники. Йому наручники! За віщо? На очах виступили сльози, в грудях застряг судорожний крик. Міліціонер суворо сказав:
— Ану, не грайся! Раніше треба було плакати! Марш вперед!
Він пішов. Ноги були, ніби ціпки. Ступав, як заводна лялька. Спустився із сходів, сів у темну машину.
Це сон, марення! Не може бути такого. Ось зараз все минеться. Пройде. Нерви напружилися, як струна. Готові луснути. Вогні, вогні, чорні постаті людей. Байдуже обличчя батька. Болісний погляд матері. Здивовані очі Ніни. Добродушний бородатий Іван Стотисячний. І дзвін, дзвін над світом! Бам-дзінь-бом! Бам-дзінь-бом!
Машина під’їхала до великої споруди. Широко, з скрипом відчинилися ворота.
Морок.
Темрява.
Розпач.
6
Васю штовхнули в камеру. Залишили. Зловісно чавкнули двері. Брязнули ключі. Пролунали кроки. Затихли.
Тиша. У маленькому віконці зірки.
Над дверима — запилена лампочка. Холодні стіни. В кутку дерев’яний тапчан. Відро з водою.
Вася вдарив кулаками по стіні. Скрикнув від болю. Не минає. Не проходить кошмар.
Він сів на тапчан і заридав, ніби в дитинстві. Сльози текли по щоках, а разом з ними виходила велика напруга. Треба заспокоїтись. Нічого не втрачено. Він потрапив до бандитів випадково. Все з’ясується, стане на свої місця, його звільнять. Ось настане ранок, він побачить начальника якогось. Розповість, що його обдурили. І знову перед ним відкриється вільний світ. І тінями щезне ганебна пригода в його житті. Тільки соромно буде дивитися в очі друзям, мамі, Ніні. Хотів героїчного, хотів незвичайного… а потрапив у гидку пастку.
Вася ліг на тапчан, скулився на ньому, прикрив обличчя полою куртки. Сон знеміг його. Очі склепилися.
Буйна хвиля метнула його, розгорнула крила іншого світу. Він відчував себе маленьким хлопчиком. Поряд з ним була мати. Вони стояли вдвох на холодному цементі в’язниці, дивилися на Васю, що лежав на тапчані. Хлопець дивився сам на себе збоку. І дивно — він не жалів себе. Очі матері були печальні, засмучені. А він заспокійливо хитав головою, говорив їй:
— Нічого, матусю… хай спробує горя. Йому треба пройти важку стежку…
— Боляче йти по такій стежині, — зітхнула мати.