— А чого тобі від менввід мене… потрібно?
— Ніно, — благально сказав Вася. — Я на хвилинку до тебе. Я піду. Ради тебе я йшов по тайзі. Вірив. Ти казала, що будеш чекати… Що будеш вірна…
Ніна опанувала собою, зміряла Васю нищівним поглядом.
— Як ти смів? — В її голосі чулися крижані нотки. — Ти смів сюди прийти? Забудь про те, що було…
За її спиною з’явився Гриць.
— Хто там, Нінуль? — запитав він. — Що за Дід Мороз? О, кого бачу? Лицар краси? Яким вітром?
— Він утік з колонії, — злякано прошепотіла Ніна. — І прямо сюди. Ти розумієш?
Гриць різко причинив двері, в щілину сказав:
— Шкутильгай звідси подалі. А то подзвоню в міліцію. Каторжанин. Дружба дружбою, а злочинцям — поворот од дверей. І Ніну забудь. Вона моя наречена!
Гримнули двері. За ними глухо дзвеніли обурені голоси. Вася поплентавсь униз — розчавлений, спустошений за одну хвилину. Куди ж тепер? А, байдуже. На Хрещатик. До прокурора. Хай знову судять. Хай шлють куди завгодно. Попроситись в найважче місце. Щоб працювати. Щоб забути минуле. Він ніколи не матиме подруги…
Краще йти самому в житті.
Вася спустився по вулиці Героїв Революції до Хрещатика. Повернув праворуч. Постояв перед вивіскою. Прочитав грізні слова «Прокурор республіки».
Рішуче відкрив двері, його зупинили. Літня жінка запитала:
— Вам до кого?
— Мені прокурора республіки.
— Тільки його? — усміхнулася жінка.
— Тільки. Дуже важливо.
— Уже пізно, — сказала жінка. — його нема. Але є черговий прокурор. Я проведу.
— А він добрий чоловік? — з надією запитав Вася.
— Чи добрий? — перепитала жінка. — А тобі треба доброго?
— Аякже. Мені — потрібно сердечного. Інакше — не хочу…
Жінка задумалась. Вася дивився на неї, пізнавав у її погляді щось материнське — і в дрібних зморшках біля очей, і в голубому промінні очей.
— А мені розповіси? — запитала вона раптово.
— А ви хіба… прокурор? — Ні. Але я його помічник.
Вася помовчав. Хитався, сумнівався. Потім глибоко вдихнув повітря, ніби перед стрибком у безодню.
— Вам розповім.
Жінка хитнула головою.
— Ходім зі мною.
11
До відправки поїзда лишилося дві хвилини. Жінка глянула на годинник, всміхнулася Васі. Подала руку.
— Мені пора йти. Пробач. Може, ще один такий, як ти, чекає під дверима. Розумієш?
— Розумію, Рає Денисівно! Дякую за все, за все.
— Тепер ти вільний, без плям. Працюй. Не уникай людей. Шукай, підбирай до кожного ключ. Чуєш?
— Де його знайдеш? — сумно оказав Вася.
— Глибше дивись. Можна минути справжній скарб… Придивляйся. Будуть друзі. Буде подруга.
— Ніколи! — скрикнув Вася.
Вона наблизилась до нього, прошепотіла:
— Дурненький. Те, що було, щезне. Розвіється. І прийде справжня. Твоя. Незамінна. Та не зрадить…
Почувся свисток. Сигнал електровоза. Вагони попливли. Майнула табличка «Київ — Владивосток». Рая Денисівна підвела руку. Гукнула:
— Держись, хлопче! Не забувай про ключ!
— Що? — не розчув Вася.
— Ключ! Ключ!
Він приклав руку до грудей, поклонився їй здалека.
Рая Денисівна йшла до воріт вокзалу, сумувала й раділа. Знов частинка її серця відривалась, пішла в море житейське. Чужа дитина, а стала близькою його доля, його покалічене життя, його химерна любов, раннє розчарування і вимушена суворість.
Нічого. Такі, як він, стають справжніми людьми. Тільки їм необхідна буря… Під тиском виростають алмази. Алмазне серце буде незломним. Ой, як потрібні такі людиі І тепер. І завжди. В усі віки…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЗІРНИЦЯ
Не удари молота, а легкий танець води, співаючи, обточує гігантські валуни.
1
Люба матусю!
Нарешті пишу тобі великого листа, з подробицями. Все уляглося, ввійшло у колію, я можу оглянутися, подумати. Ти ще й досі не знаєш, що зі мною сталося, чому я опинився тут, чому був у Києві. Розповім коротко. Я втік з Півночі. Наперед кажу — не жахайся, все скінчилося добре. Знаю, що це було дико, безглуздо, але тоді я не міг інакше. Не витримало серце неправди. Я щасливо добрався до Києва. Дуже хотілось до тебе, та стримав себе, зрозумів, що завариться ще більша каша. Заскочив до Н. — ти знаєш, про кого кажу. Мене просто прогнали. Це зовсім спустошило. Я пішов до прокурори республіки. Його не застав, а говорив з помічницею. Матусю, ти навіть не можеш уявити, наскільки мені пощастило, що я зустрів Раю Денисівну. Я розповів їй про своє життя. Все, все. І про тебе, і про батька. І про свої мрії. І про розчарування.