— От бач, — визвірився Гриць на Васю. — А ти, не спитавшись броду, поліз! А якби ведмідь!..
— Вовків боятись, в ліс не ходить, — одрубав Вася, зневажливо глянувши на товариша.
— Теж правильно, — схвально сказав Стотисячний. — Та чого ж ви втекли від своїх?
— Бо нудно, — зітхнув Вася, замріяно дивлячись на вогонь. — Ходити по схилу, садити ялиночки… А вони менші за бур’ян. Манюсінькі! Курям на сміх! От якби щось геройське! Щоб подвиги всякі, бої, походи, як колись лицарі. Ото я розумію! А то — псі! — ялинки!
Дзвонар нахмурився, покрутив докірливо кудлатою головою.
— Ей, хлопче, не так мислиш. Ковзаєш, як вітер над горою, а глибше копнути не мож! Всякі лицарі були, Василю. Хрестоносці керваві огнем і мечем нищили чужі краї заради бога… Всякі й битви гриміли… Еге, скільки даремної крові пролилося на землі! То лише діти малі весело грають у вояків та війну, а справжні бої невеселі, страшні. Нема чим тішитись, дітки мої, в битвах. Захищати край свій, як нападе хтось, — тота вправа необхідна. Але краще без бойні!..
— Я не про тих лицарів, — гаряче заперечив Вася. — Я про справжніх лицарів. Ось запорожців називали в народі лицарями!
— І правильно називали. Та минули ті часи. Нині лицарство треба в іншому ділі проявити.
— Без бою?
— Чому ж? Бій не вщухає, дітки мої. Еге ж, не вщухає ні на хвилинку. В житті… На тому полі теж потрібні свої лицарі.
— Вуйку Йване, — озвалася зацікавлена Ніна, — а скажіть нам ясніше.
— Ясніше? — усміхнувся Стотисячний, чухаючи бороду. — Можна й ясніше. От, скажімо, йдеш ти в лісі по стежині. А попереду бачиш стару бабусю. І несе вона тяжкий пук хмизу. Що треба зробити?
— Помогти, — сказав Вася.
— Ну от, зрозумів. Або їде вуйко конячиною по шляху. А вона старенька, не тягне, а він її лупить-лупить, ажно та бідолаха не перерветься, дух з неї випирає. Що маєш робити?
— Схопити бук, — скрикнув Вася, — і періщити того вуйка!
— Ну, то занадто! — засміявся Стотисячний. — Хоч і по-лицарськи. Треба того ката зупинити, пристидити, аби совість згадав, аби пам’ятав, що не можна над живою твариною збиткуватися! Отак, дітки, й запам’ятайте, що справжньому лицареві завжди є справа в житті. Малому, слабому поможи. Немічного не скривдь. Ображеного захисти. Правду підтримай. Неправді не поклонись, аби навіть тебе над прірвою поставили…
— А як страшно? — понуро запитав Гриць. — Ти будеш того вуйка стидити за коня, а він тебе києм по ребрах одстидить!
— То й який же ти в біса лицар, — здивувався дзвонар, — коли боїшся кия? Тоді про справжні бої нічого й думати!
— Він і в трамваї місця жінкам не вступає, — сказала Ніна. — Що, хіба неправду кажу? Як їздили ми в екскурсію, то ти сидів, а стара бабуся біля тебе стояла…
— А чого вона не сказала? — сердито озвався Гриць. — Якби сказала, то встав би…
— Ну хіба то лицар — по проханню? — розвів руками Стотисячний. — Лицар той, хто сам, серцем своїм відчуває, що діяти. Лицар завжди захистить красу, любов і вірність. От ви покинули садити ялинки. І тим зрадили лицарству.
— Як то? — здивувався Вася.
— А так. Ліс любите? — Любимо.
— От-от. І гарно в ньому, і звірята всякі, і гриби ростуть, і ягоди всякі. І на будівлі він, і на меблі. Треба помогти лісу, не ждати, поки він сам виросте. Ти ось кажеш — манюсінькі ялинки! А великі з таких і ростуть. То ж діти лісу. А діти — ой як потребують захисту, як і людські та звірині діти. А ви — по скарби Довбуша побігли. А може, то найбільший скарб Олекси — ліси Карпатські! Може, він нічого так не любив, як зелені полонини, та ліси дрімучі, та гори наші високі! А ви кажете — лицарі! Захистіть, дітки, красу, сійте красу — тоді я назву вас лицарями… Еге, вже картопля спеклася. Будемо вечеряти…
Стотисячний викотив одну за одною почорнілі картоплини, поклав їх на підлозі біля грубки, добув сільницю, окраєць хліба, кілька цибулин.
— Їжте і лягайте спочивати. Ось тут, на стіні, кожух, плащі. Стеліть і спіть. А я побіжу до сільради, дзвонити треба…
— Куди?
— Як то куди? Ви втекли і по всьому? А люди ж вас шукають, бідкаються? Може, за вами пішли, мокнуть на дощі. Треба подзвонити в табір. Я хутенько…
Дзвонар вийшов з кімнати. Глухо стукнули двері.
Вася поглянув йому вслід, прислухався. Гроза стихла. Тільки десь далеко в горах відлунювали громи.
— Ох і незвичайний вуйко, — зітхнула Ніна.
— Дуже, — кивнув Вася.
— Давай краще лупити картоплю, — мовив Гриць. — С-с! Гаряча!
— Зате пахуча! — перекидаючи бараболину з долоні на долоню, сказав Вася.
— Хлопці! — задумано поглянула у вікно дівчинка. — А цей дзвонар сильно сказав…