— А ти знаєш — мати твоя правду мовить…
— Про що ти? — не збагнув Вася.
— Про те ж саме… Дивлюсь я оце на небо… І уявилось мені, що я в іншому світі. Інші форми. Екзотичні, не наші рослини, істоти, люди. Якісь неймовірні споруди. Я пройшов мимо них, захоплено розглянув, перемовився з братами своїми космічними. А далі що?
Михайло замовк, ніби прислухаючись до власних думок. Приглушено шуміла Катунь, десь пронизливо скрикнув нічний птах. Вася занепокоєно ворухнувся.
— Не розумію, до чого ведеш? Ще недавно ти захоплювався такими перспективами. Нові істоти, нова культура, спалах знання. Синтез різних цивілізацій. Що з тобою сталося?
— Не поспішай. В мені це ще лише зав’язується. Ще не все вияснилось, не все завершено. Але думка моя проста. Та й не моя вона, а навіяна листом матері твоєї. Ми несемо в собі добре зерно. Те зерно повинне дати найповніший плід. Доки ми його не посадимо і не будемо поливати, доглядати, захищати — не жди плоду. Чи не так ми?
— Мишко, без викрутасів. Одразу бери бика за роги. Ти що — виступаєш тепер проти космічних польотів?
— Та ні, ні, — з досадою махнув рукою Михайло. — Невже ти такий тупий, що не вхоплюєш моєї думки? Хай будуть польоти, хай будуть найдивовижніші досягнення зовнішні, технічні, але все повинне розвиватись відповідно з головним — пізнати людину. Хто вона, звідки, куди йде? Зажди, не перебивай, я не скінчив думки. Ніяка інформація про кількість часток, про відстані до інших метагалактик, ні спектри інших систем, ні форми іншопланетних істот — ніщо не покращить нас, не наблизить самовдосконалення…
— Не згоден. Не згоден, — заперечив Вася, знімаючи казанок з вогнища. — Вже закипів чай, давай пити.
Михайло підставив свою чашку, Вася налив кип’ятку. Михайло гризнув кусочок цукру, сьорбнув паруючої рідини, одставив чашку вбік.
— Чому ж ти не згоден? Поясни.
— Тому, що пізнання зовнішнє все-таки допомагає розкриттю талантів людини, її особливостей.
— Може. Напевне, так. Але то буде зовнішній план. Серед сучасних вчених, спеціалістів є багато людей і черствими душами. Отже, ще щось потрібне. Самоочищення, самопізнання, саморозкриття. І тут мені згадалися слова твоєї матері. «Людина-райдуга, людина-квітка, людина-музика…» Слухай, це вище над всі інші мудрування. Вся моя минула балаканина не варта однієї цієї фрази. Не боюся признатися в цьому. Що з того, що ми будемо на Місяці, на Марсі, на Альфа Центавра? Що з того, якщо ми й там у серці збережемо егоїзм, пиху, бажання зверхності? Ти читав деяких західних фантастів? У них все ’дно гримлять галактичні війни, панують міжзоряні імператори, літають міжпланетні поліцейські, ревізори. Боже, яке страхіття! Вони цілком спокійно переносять свої зарази на міжзоряний простір, вважаючи, що їхня гидота є закономірною для безмежності!
Михайло замовк, ніби втихомирюючи своє обурення. Мовчав і Вася, задумавшись. Обидва потихеньку сьорбали чай, заїдаючи його сухарями. Допивши, Михайло вів далі:
— Колись я читав статтю одного великого вченого. Забув прізвище. Тоді не звернув уваги на його думки. А тепер згадав. Він писав про самозакоханість людського розуму. Про наш тисячолітній антропоцентризм, що дістався нам у спадщину від середньовіччя, від церковних догматів. Ми все міряємо від себе, від наших прагнень і рівня знаниня. Ми уявляємо іншопланетннх істот, їхню культуру, досягнення й спосіб життя відповідно зі своїми смаками та ідеалами…
— А як же інакше? — не стримався Вася. — Де взяти інші критерії?
— Уявити! — різко відповів Михайло. — На те людині і дано чудесний дарунок — уяву, фантазію, мрію! Так слухай далі, не перебивай. Він пише приблизно таке: ми, захопившись польотами, гігантськими спорудами, реакторами, гідростанціями, індустріалізацією, космічними планами, уявили собі, що саме в такому напрямі повинна йти всяка розумна цивілізація. І забули про те, що наша земна цивілізація лише в стані дитинства. І ті захоплені прагнення, які ми вважаємо закономірними для всього безмежжя, можуть бути характерні для дуже молодих істот. І далі він наводить приклад: в одному дворі живе хлопчик років десяти і старий професор. Дитина весь час ганяє футбольного м’яча, вибиває ним вікна, мучить сусідського пса, кішку, ганяє голубів, майструє самопали і робить ще безліч дуже буйних, смішних непослідовних речей. І це закономірно для такого віку. І дивлячись на непорушну постать професора, який щоденно сидить над книжкою, такий хлопчисько вважатиме його диваком. І не збагнути хлопцеві ні висоти мислі ученого, ні польотів його уяви, ні радості пізнання, яке не характеризується зовнішнім виявом, рухами, гримасами. Не знаю, як для тебе, а для мене цей образ пояснює все.