Михайло повеселішав, витер з чола рясний піт. Торкнувся пальцем руки товариша.
— Слухай. На прощання скажу тобі одне.
— Що?
— Я трохи грав, Васю.
— В чому? Що ти говориш загадками.
— Казав, що люблю самотність. Це неправда. Я сам себе дурив. Люблю людей. Дуже люблю. Товариство люблю. Особливо дівчат люблю. Я годинами гуляв по парку, дивився на жіночі обличчя. Вони мені здаються неземними створіннями — легкі, граціозні, чарівні… А особливо… мати з дитям… Пам’ятаєш, як Шевченко писав… «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим».
Вася розгублено дивився на товариша.
— Мишко… ну що ти? Ну що сталося?
— Не знаю, друже мій, мені радісно… Ми приховуємо самі себе, своє єство від інших, замикаємось. Я тобі розповім, чому я був таким, чому вихваляв самотність.
Це ще зі школи… Ми сиділи разом з однією дівчиною за однією партою. Оксана. Коси, як галчине крило. Очі, мов ніч. Ми товаришували. Я їй допомагав готувати уроки. Навіть ходив додому. Потім ми виросли. Товариське почуття стало іншим… Ти розумієш… Я задихався, дивлячись на неї. Я був готовий на що завгодно ради неї… Ти не смієшся?
— Сам знаю таке, — понуро озвався Вася.
— Але я… ти сам бачиш… я негарний і боявся.
— Ти дурний!
— Не дурний, Васю. Не дурний… Я ж дивився в дзеркало. Плювався сам на себе.
— Ідіот!
— Не лайся. Дай доказати. Ми скінчили десятилітку. Був вечір. Випускний вечір. Танці, ігри. Я танцював з нею. Вона була весела й щаслива. І я сказав…
— Що сказав?
— Що… люблю її.
— А вона?
— Вона не відповіла нічого… Нічого, Васю… Вона лише подивилася на мене, так подивилася, ніби я був скорпіоном… Ти розумієш? Можна мати негарного товариша, але коли він признається в коханні… його зневажають! О, той погляд! Я його не забуду ніколи! В мені вона бачила тільки ластовиння, руде волосся, ніс бараболею.
— Ну навіщо ти так? — обурився Вася. — Хіба краса людини визначається формою?
— І формою, — вперто сказав Михайло. — Не прикидайся. Я покинув її серед танцю. Я більше не наближався до неї. Я пішов з вечора. Потім — технікум, робота. Але відтоді закортіло самотності. Ти розумієш?
— Розумію, — прошепотів Вася.
— А тепер… як мені припали до серця слова твоєї матері… Людина — квітка, людина — райдуга. Хай навіть у людини не гармонійне обличчя, а якщо душа чиста, ясна — її люди повинні побачити. Ось куди треба йти… Досягти такого самовираження, щоб чудова душа пробилася крізь випадкову форму, що дісталася тобі спадково…
— Справжня людина пізнає сердечність і тепер, — сказав Вася. — І крізь будь-яку форму.
— Не так просто, — прошепотів Михайло. — Не так просто… Але я нині прозрів. Не треба тікати від людей…
— Михайле, в тебе обличчя змучене… дуже боляче? Може, щось зробити тобі? Може, води хочеш випити? Приляж отак, прихились до рюкзака.
— Дякую, Васю. Не треба нічого… Або знаєш що? Назбирай цибулі там, у долинці… Звари супу — скуштую на прощання, подихаю димком…
9
Вертоліт виринув з-за скелі, сповнивши долину Катуні різким гуркотом. Вася замахав руками. Пілот помітив геологів, зробив коло, повів машину вниз. Захитались низенькі модрини, курява знялась над берегом. Вертоліт сів. З нього вискочив невисокий хлопець у чорних окулярах, з чемоданчиком в руці. Побіг чимдуж до геологів. Побачив Михайла, який лежав біля рюкзаків.
— Як? Дуже? Зовнішній? — крикнув ще здаля.
— Та ні, ні! — з досадою гукнув Михайло. — Нічого страшного нема.
Лікар схилився над пораненим, помацав ногу. Михайло скрикнув.
— Негайно в машину, — наказав лікар. — Огляну там. І зроблю укол. Обійдемось без носилок?
— Обійдемось, — сказав Вася. — Мишко, чіпляйся руками за шию. Я тебе сам…
— Не втримаєш…
— Втримаю.
Вася підхопив товариша на руки, з натугою підняв, поніс до вертольота. Лікар поспішав рядом, схвально поглядаючи на плечисту худорляву постать Васі.
З машини вийшов пілот, за ним ще хтось.
— А то хто? — запитав Михайло.
— Новий технік, — пояснив лікар.
— Жінка? — здивувався Михайло.
— Дівчина. Недавно скінчила технікум. Проходила практику в Саянах. Приблизно такий же профіль.
— Ну, Васю, тримайся, — прошепотів Михайло. — Не знаю, як ти з нею спрацюєшся.