Вася мовчав. Слова осуду зникли. В серці потепліло. Перед очима попливли далекі образи дитинства. Повінь на Дніпрі, ніжне вербове віття схиляється до води, миє новонароджене весняне листячко. Човен легко лине над темною хвилею. Батько на веслах, мати — на кормі. Гойдається човен, журливо співає вода, а мати виводить глухуватим м’яким голосом. Батько вплітає в пісню свій баритон, задумливо вторить матері:
Скаламутили. Назавжди… Розлетілися химерні мрії дитинства. І за дитячими лагідними образами виникли темні постаті дійсності. Чому? Чому так сталося? Чому люди не зберігають назавжди той чарівний аромат безпосередності й щирості, який виявляється в кожної людини у дитинстві?
Хвилі втоми колишуть хлопця. Гойдають. Перед ним з’являються великі сірі очі. Зоя… Дивиться прямо на нього, свариться тонким пальчиком:
— Навіть камінь, знайдений доброю людиною, буде сяяти краще. Я певна, що алмази в руках злих людей приносять горе. І борщ, зварений злими, стає отрутою…
Вася сміється. Йому приємно слухати її дзвінкий голос. Але не можна показувати цього. Бо вона подумає що-небудь. А потім прийде горе. Горе… Вася не хоче його повторювати. Краще йти самотньо або дружити з хлопцями, такими як Мишко… славний друг… Треба написати йому і мамі.
Сон непомітно опанував хлопцем. Він не бачив спалахів блискавиць, не чув погроз лункого грому. Та незабаром з неба впали перші краплі дощу. Погустішали. Заторохтіли по мішку. Грякнув грім. Вася злякано розплющив очі, швиденько виліз з мішка, витягнув поліхлорвінілове покриття, загорнувся в нього і сів на рюкзак. Знову сяйнула блискавиця. В її світлі хлопець побачив тоненьку темну постать на тлі скель. Вона кричала, вимахувала руками.
— Васю! Біжи сюди! Я ж казала!
Він зібрав начиння, буркочучи щось, подався до схованки. Дівчина плескала в долоні, дражнила:
— Ага. Не витримав! Я завжди вгадую, коли буде гроза. Правду кажу. Мене мама навчила.
10
Вранці над горами виглянуло сонце. Роси лежали на травах, на деревах, райдужно одсвічували.
Вася, виглянувши з мішка, сторожко озирнувся. Зої вже не було. Він швиденько одягнувся, склав мішок. Вийшов із схованки. Дівчина непорушно стояла на березі, прислухалась до чогось нечутного. Відчувши кроки Васі, повернулась до нього.
Він побачив зачудований погляд, відкриті пелюстки вуст.
— Земля святкує, — прошепотіла вона. — Їй сьогодні радісно. Правда?
— Хіба вона відчуває? — здивувався хлопець. — Ти так мовиш про землю, ніби вона жива.
— А хіба мертва? — вражено запитала дівчина.
— Ну, неорганічна, — знизав плечима Вася.
— Слова, — зітхнула дівчина. — Ти поглянь. Навіщо терміни — органічна, неорганічна? Все навкруги — ніби казка. Трави, дерева, гори вітають сонце. Хіба не відчуваєш щасливого настрою природи? Вчора була гроза, захоплення, очищення. А сьогодні — умиротворення, спокій, ласка, ніжність.
— Суб’єктивне сприйняття, — сказав Вася.
— Хіба? Я знаю, що навіть в найбільшому горі чи злості людина зверне увагу на красу природи і заспокоїться.
— Так можна прийти до висновку, що земля відчуває, як ми її довбемо, — усміхнувся хлопець.
— Може, й відчуває, — помовчавши, відповіла дівчина. — А звідки ти знаєш, що не відчуває?
— Колись я читав роман Конан-Дойля, — сказав Вася. — Про те, як хотіли добратися до гарячих надр землі, а вона дала відсіч.
— Знаю. Я теж читала. «Коли Земля скрикнула». І в мене такі думки виникали. Візьми Землю в цілому… Її зародження, розвиток життя. Ось у просторі виникає газова куля. Вона ще однорідна, досить проста. Потім охолоняє, стає твердою. Пізніше на ній виникають материки, океани… Елементи, складні речовини. А з них утворюються перші краплини життя, ускладнюються… З’являються рослини, тварини…
— Знаю, — буркнув Вася. — Кожен школяр проходить це.
— Проходить, то проходить, а думає не кожен, — засміялась дівчина. — Все ж породжене Землею. Від амеби до людини. Збагни! Все — результат ЖИТТЯ ЗЕМЛІ. І ми — люди — клітини планети. Її вищі клітини. І входимо, як частка, в її організм. Ми — це своєрідний мозок Землі… Невже не ясно?
— Логічно, — пробурмотів Вася. — Треба подумати…
— От бачиш, — зраділа дівчина.
— Тільки він не діє одностайно, — сказав Вася.
— Хворий, — переконано заявила дівчина. — Війни — хвороба. А настане час— він буде як єдине ціле. Тоді людство стане, мов одна істота.