— Що сильно? — не зрозумів Гриць, жадібно ковтаючи смачну, розсипчасту картоплю.
— Лицарі краси… Треба розповісти в таборі.
— Точно! — зрадів Вася. — Клуб лицарів краси організувати. Або краще — спілку. О! Спілка лицарів краси. Звучить?
Гриць скептично усміхнувся, потім подумав, заявив схвально:
— Годиться. Можна значок: лицар краси.
— А затим піде по всій країні, — захоплено сказала Ніна. — Ще сильніше, як тимурівці. Хто стане лицарем краси — той вже у всіх на виду.
— Ти спочатку виправдайся за втечу, — скривився Гриць, наминаючи житній хліб.
— Не треба вам виправдовуватися, — похитав головою Вася. — Я винен, так і скажу піонервожатому. Хай карають. А тоді розповімо про спілку лицарів краси…
Вже позаду піонерська лінійка, і догана, і гарячі, виховні виступи вожатого та піонерів. Вже порушники режиму сказали, що вони більше не будуть, що вони назавжди запам’ятають гострі слова товаришів. І знову життя табору ввійшло у колію звичайності — хто побіг ганяти волейбольний м’яч, хто грати в шахи, хто розучувати нову хорову пісню, хто монтувати макет штучного супутника…
А Вася з Ніною піймали піонервожатого біля купального басейну. Той здивовано глянув на них, наморщив біляві брови.
— Чого вам? Мало догани?
— Та ні, Колю! Ми з іншою справою. Дуже важливою!
— Викладайте!
— Є ідея, — сказав Вася.
— Надзвичайна, — додала Ніна.
— У мене самого вагон надзвичайних ідей, — зітхнув Коля, жалібно закотивши очі під лоба.
— Такої тобі до смерті не придумати, — запевнив Вася.
— Ну, викладай твою ідею!
— Вона не моя…
— Все одно — я слухаю.
— Колю, — перебила нетерпляче Ніна, — треба організувати спілку…
— Спілку лицарів краси, — додав Вася, широко розплющивши великі чорні очі. — О!
— Яку спілку? — підняв руки Коля. — Якої краси?
— Спочатку в нас у таборі, — сказав Вася. — А потім — по всьому Союзу. Класно?
— Точніше! — гаркнув Коля. — Я, крім захоплених слів, нічого не збагну! Звідки це у вас? Хто навіяв такі химерні ідеї?
Вася, хвилюючись, розповів про зустріч з Іваном Стотисячним. Про дивну бесіду. Про сердечні слова дзвонаря.
Коля мовчки вислухав Васю, хмикнув, насмішкувато глянув на рожеве личко Ніни, почухмарив потилицю.
— Знаєте що? — рішуче сказав він. — Щоб я більше не чув таких утопій! Чоловік вам сказав добре слово, а ви одразу лізете на всесвітню арену! Ех ви, герої! Лицарства захотіли! Ви спочатку будьте добрими піонерами, а потім комсомольцями. Що сказано в піонерському вітанні? «Завжди готовий!» До чого? До праці, до боротьби, до навчання! Працювати як треба? На «відмінно», ударно, отже, — красиво! І вчитися так само треба, і боротися, коли доведеться, з ворогами!.. Отже, не дозволяю! Ніяких спілок. Ад’ю! Я пішов купатися. Викиньте з голови всякі ідеї, ще ви за вчорашнє не розквиталися…
Коля зник в купальні. Вася та Ніна лишилися ні в сих ні в тих.
— Бач, Васю, нічого не буде… — сумно мовила Ніна.
Вася закусив губу, вперто тріпнув чубом. В чорних очах загорівся вогник.
— Все ’дно буде така спілка. Не тепер, то в майбутньому. І не в значку справа. Можна носити значок лицаря, а тихенько робити гидоту. О! А треба, щоб людина була прекрасною і на людях, і на самоті.
— Знаю, Васю. То що ж подієш?
— А ми, знаєш, що зробимо?
— А що?
— Ми укладемо спілку з тобою.
Як зі мною?
— Спершу вдвох. Спілку лицарів краси…
— А Гриць?
— Він не захоче. Йому аби значок, та щоб у президії сидіти. Та щоб промови казати. А так він не захоче.
— А як ми вдвох… що зможемо?
— Навіть один зможе, Нінко, — впевнено заявив Вася. — Ти будеш захищати красу. Я. А там хтось побачить, потягнеться за нами. Людей же гарних багато. І піде так, від людини до людини. Без значка… Збагнула?
— Знаєш, — розгублено сказала Ніна, — це все ’дно, що навмання серед ночі людей шукати. Ми ще діти, люди скажуть, що збожеволіли.
— А згадай Івана Стотисячного! — вперто стояв на своєму Вася. — Він один, серед ночі, під грозою дзвонить. І вірить, що розбиває громи!
— Забобон! — зітхнула Ніна.
— Але ж той забобон врятував нас. Може, спілка краси комусь допоможе?
— Не знаю, Васю, — жалібно сказала Ніна, мнучи в руці косу. — Сміятися будуть.
— Хто?
— Та всі.
— То й хай сміються! Хіба ти соромишся діяти, як лицар краси?
— Виділятися серед інших? Скажуть — задавака!
— А не бояться ж виділятися серед інших хулігани? — нахмурився Вася. — І їх ще й бояться. А прихильники краси соромляться виділятися. Дивно! Та силувати не буду. Не хочеш — як хочеш!