Усіх любителів краси запрошує в дім юний Петрусь. Все береться він розмалювати, прикрасити, розквітчати. Бо ж без квіток пусто на планетах, хата непривітна без картини, схід сонця сумний без багряних барв. Хто лиш бажає дружити з красою — всіх четвертий синок навчає охоче.
Чи візерунки на листочках, чи барви метеликових крилець — то все від уміння Петрусевого, все від його щедрого серця, точної руки. І не було тій красі ні початку, ні кінця, бо ж брав він барви від неосяжності всесвітньої, від неба ніжно-блакитного, від зоряних променів…
А Василько — п’ятий син — то мудрець. Ого, там такий мовчун, такий філософ, що треба пошукати. Цілими віками думає він, сидячи над рікою, доскіпується до таємниці буття. А потім приходить до Матері та все питає-допитується:
— Ненько, а звідки зорі взялися? Ненько, а звідки ми з тобою та інші люди? А звідки планети?
А Мати усміхається, цілує в біляву голівку, а потім лагідно шепоче:
— Іди, синочку, помагай людям, навчай їх добрі жити, учись. А все те відкриється тобі в труді, в пізнанні, в творчості. Прийде час — кожна тайна стане явною…
І знову думає-думає Василько — роки, віки. І перехожі люди запитують у нього поради. Чи прилад комусь потрібно вигадати хитрий, чи машину для польоту, чи саморушійного тягача на поле замість тварини хліборобам закортіло — все це робить Василько, все розкаже, як і що. До всього він мастак! Думка в нього така вогняна, що одразу ж відкриває дивовижні скарби, приховані здавна Природою в надрах своїх — електричне сяйво, сильні машини, ліки проти хвороб…
А Юрко — шостий син — будівничий. Ще змалечку він копався в пісочку над рікою. Ліпив паски, городив фортеці, мурував палаци. А як виріс — приклав руки й думку до далеких планет, на поміч зоряним народам. Зосереджений, задуманий Юрко. Карі очі з-під примружених вій вглядаються у далечінь, мовби бачать там обриси казкових споруд, в яких так гарно, так зручно жити людям.
Думки невгамовні в Юрка, золоті руки. Ненька навчила його, що нема значнішої роботи, як будувати людям житла. Ждуть Юрка на всіх планетах. Де він не побуває — скрізь виростають міста ясні, чудові села. Залишає Юрко після себе учнів полум’яних, закладає їм в душу радість творчості.
Якщо на планеті чути гучні удари творящого молота, коли там із надрів добувається мармур на палаци, виростають казкові, прекрасні споруди, — так і знайте, що там побував шостий син…
А сьомий, наймолодший, найулюбленіший синок у матері — Іванко. Білий-білий, як сметана. Його і прозивали змалку «Сметаною». Ніс трохи кирпатий, веселий. А на носі ластовиння. Очі сірі, меткі, а часом засмучені, затуманені якоюсь думою. Іванко — співець, поет, казкар. Він грає і на кобзі, і на сопілці. І танцює добре, гаряче, та ще й з приспівками. Буває, як ушкварить навприсядки, то всі гості — хочеш не хочеш — вилазять з-за столу та починають довбати землю каблуками.
А потім торкнеться струн Іванко. Зникає сум із сердець, веселий гомін лунає над світами. Навіть ясні зорі здалека підморгують, ніби ось-ось вдарять гопака в безмежному небі.
А зморившись від танцю, слухають гості мудрі казки Іванкові, мужні пісні про героїчні походи, про правду і любов…
Так і жила дружна сім’я братів з Матір’ю коханою, не було б їхній праці, радощам та веселощам кінця-краю, якби не сталася лиха пригода.
Завітав якось до хати гостинної мандрівник з далекої планети. Був він улесливий та ввічливий. Похвалив Степанків сад, послухав Іванкові думи, підтакнув Василеві. А потім, після обіду, поділився своїм горем. Має він планету, та сумна й непривітна вона. Ні дерев, ні птахів, ні бджіл, ні квітів. Не чути там пісні, не видно золотого поля пшениці. Чи не була б Матуся така ласкава та одпустила на його планету синів, щоб вони допомогли зробити з тієї планети достойне житло? А вже він — господар — не постоїть за платою. Сини образилися на таку мову. Про яку платню річ? Матуся навчала їх всім помагати задарма, за любов та щире слово. Вони згодні піти до далекої планети…
Матуся благословила синів, звеліла на другу весну повертатися. Полетіли соколи ясні з гостем чужинецьким. Минуло літо, осінь, зима. Наступила нова зоряна весна. Не вернулися сини. Ждала-ждала Мати — нема! Вже й літо минає, й ще одна осінь, і зима прокотилася завірюхами, морозами… Нема!
Запечалилася-засумувала Мати, зібралася в путь-дорогу. Сіла в казковий летючий корабель, змайстрований Васильком, полетіла до далеких світів. Пролітає одну планету, питає, чи не там її сини кохані затрималися. Відповідають люди, що не бачили. Летить вона далі, минає світ за світом — нема. Крається серце материнське мукою незміряною, відчуває — сталося недобре з її синами. Ось нарешті підлітає Мати до далекої планети, десь аж на краю світу. Коли навстріч їй з’являється той самісінький гість чужинецький, який забрав синів. Зраділа Мати, руки до нього простягає.