Ми жили всю війну за Уралом, у містечку. Ти працювала на великому заводі, рила котловани, носила розчин, тягала цеглу. Я пішов у школу. В перший клас. Потім — у другий, третій.
Ти поверталася з роботи увечері, хукала на сині долоні, плакала від утоми. А потім сідала до гасової лампи, зашивала дірки на моїх благеньких штанцях, прала сорочечку, латала носочки. Обкрадаючи себе, ти приносила мені грудочку масла або жменю крупів. І очі твої тепліли, коли я жадібно припадав до повної миски.
Та ось скінчилася війна. Ми поїхали на рідну землю, до Дніпра. Село наше спалили вороги. Ми побачили тільки недогарки та здичавілих котів, які шастали в бур’янах.
Ми стали жити в землянці. Батько не повернувся з війни. Потяглися довгі, важкі роки післявоєнної недолі. Куди не кинь — нема ні того, ні другого. І знову не раз, не два я б скотився в пащу могили, якби не твоя любов, твоя невгасима самовідданість. Коли я хворів гарячкою, ти не відходила від моєї постелі. Ти почорніла від болю, від горя, ти звелася на ніщо, лише очі твої горіли, як жарини, на сухому обличчі. І ти виходила мене. Чи допомогли мені ліки, що їх з труднощами ти роздобула в медпункті, — я не знаю. Але що мене повернула до життя материнська вірність — це я знаю напевне.
Нам допомогли поставити нову хату. Забувалися давні болі. Відкотилася в минуле пам’ять про війну. Нові діти не знали її темного лиця. Відбудувалися села. Потяглася молодь до міста — вчитися, шукати нових шляхів.
Я скінчив школу. Ти мене вирядила в армію. Лишилася одна-однісінька, як палець. Але в листах не жалілася, не плакала. Терпіла. І я інколи заздрив тобі — може, не тобі, а твоїй дивовижній мужності. Ви, матері, мужніші за синів своїх, хоч і не знаєте про це…
Вічне горіння. Муки. Любов. Щоденне хвилювання — чи нагодована дитина, чи одягнена, чи чиста, чи вдоволена, чи не зобижена, чи не хвора? І все — не для себе! І все — для дитини! Ні, такого подвигу не знають сини. Силою матерів тримається наш світ!..
Я пішов у авіашколу. Став льотчиком. Мені припала до серця орлина професія. В надзвуковому польоті людина переходила в якийсь небувалий ритм буття. Кожного разу я ніби народжувався вдруге, втретє, всоте!
Тоді почали писати про майбутні космічні польоти. Я захоплено читав такі книжки, журнали. Мріяв, сподівався, що той час незабаром. Але навіть найсміливіші здивувалися, коли декому з льотчиків запропонували перейти в Космоцентр. Я підійшов одразу — і по здоров’ю, і по знаннях, і по великій охоті.
Перший раз я літав по круговій орбіті. Це не було сенсацією, бо до мене вже літало сотні людей. Другий політ мені судилося здійснити до Місяця.
Я стояв на широкому хвилястому плато. Під ногами ламалася хрумка плівка, припорошена пилом. Над головою сяяла гігантська водяниста куля серед зірок. Земля. Було дивно і моторошно. Крізь туманну плівку хмар я розпізнавав обриси материків. І кожен з них простягався на тисячі кілометрів. А я їх вміщав одночасно — в одному погляді — неосяжні простори планети і мільярди людей.
Я розглядів Чорне море, ниточку Дніпра. Згадав тебе, Матусю. І збагнув, що це ж твої руки підняли мене на таку височінь! Твої і батькові. Руки простих, не відомих нікому людей. Якби не ти — я б не став тим, ким є нині. Якби не праця і вміння тисяч і тисяч скромних трударів — ноги космонавтів не ступали б на поверхню далеких світів.
Ми повернулися на Землю. Планета вшанувала нас. На трибуні перед людьми була й ти, Мамо. Присоромлена, приголомшена, зніяковіла. Ти все ховалася за мою спину, шепотіла:
— Ну хай ти герой… А я, мене за віщо?
Було і є за віщо, Мати!
Адже недарма називаємо Природу — Матір’ю?!
І Вітчизні, землі рідній, належить це чарівне ім’я — Мати.
Бо немає в світі, у всій неосяжності любішого, чистішого, героїчнішого поняття, як Мати.
Мудреці Сходу говорять: «Коли навіть найвищого Учителя людства народжує Мати, як же не схилятися перед тобою, Мати?»
Скрізь і всюди — твоя рука.
Ти породила мене, навчила, виплекала, захистила в біді. Ти — це я, я — це ти! І летить у далекі світи воля твоя, втілена в мене, любов твоя і мудрість, прийнята в серце моє!
Хай гімном небесним пролунає слава твоя.
Дивовижне явище — Мати. Таємнича суть — Мати.
Любов твоя — єдине божество, що є на Землі і в безмірі світів — зримих та незримих. Тобі — володарко нашого народження й змужніння, дитинства й здійснення прагнень — тобі складаємо подяку за дарунок життя, за муки святі, що ти переносиш в ім’я дітей своїх, за жертву несказанну, яка лягає основою буття.