Для Цвайґа та його сучасників-євреїв світ Габсбургії обмежувався міськими оазами імперії: Відень, Будапешт, Краків, Чернівці. Сільські райони Угорщини, Хорватії чи Галичини для інтелектуалів його покоління (якщо вони були євреями) були рівно ж чужими, як і ці інтелектуали були незнані цим світам. Далі на захід Габсбурзька монархія сягала Зальцбурґа, Інсбрука, Нижньої й Верхньої Австрії та гір Південного Тиролю, де віденські євреї чи віденське культурне життя загалом були або загадкою, або об’єктами ненависті, або тим і тим нараз.
Тому слід бути обережними, читаючи Цвайґа і його колег як путівник по втраченому світові Центральної Європи. У 1985 році я побував на виставці «Сон і дійсність: Відень 1880–1930» в Музеї історії Відня. В одній із зал куратори розмістили збільшені копії шпальт правого віденського часопису. У статті — зрозуміло, німецькомовній — ішлося про жахіття космополітизму: мовляв, євреї, і угорці, і чехи, і словаки, й інші засмічують Відень та підвищують злочинність. У тексті куратори підкреслили різними кольорами певні слова й корені слів, щоб показати, як мало у статті літературної німецької: значну частину цієї характерно нативістської тиради, невдогад її авторові, становили слова їдиського, угорського і слов’янського походження.
Габсбурзька монархія, стара Австрійська імперія, мала, отже, подвійну ідентичність. Тут імовірніше, ніж будь-де в тогочасній Європі, можна було натрапити на відверті упередження за фройдистським принципом нарцисизму дрібних відмінностей.[12] Водночас люди, мови й культури були цілком змішані й нерозривно переплетені в ідентичності цього місця. У Габсбурги Штефан Цвайґ або Йозеф Рот могли найповніше почуватися вдома — і саме звідти їх вигнали першими.
Трохи розвиньмо цю іронію. Саме ці Роти, Цвайґи й інші асимільовані центральноєвропейські євреї, які писали німецькою — бо якою ж іще? — відіграли помітну роль у творенні високолітературної німецької мови, притаманної літературі тієї доби. Не знаю, чи достатньо на цьому наголошує Карл Шорске у класичній праці «Віденський fin-de-siècle». Шорске схильний применшувати виразно єврейські властивості й походження австрійських героїв своєї історії, залюблено вкорінених у німецькій культурі, яка в межах одного покоління відторгне і здасть їх.
Так. Східноєвропейські євреї, як свідчить мій досвід, не настільки вкоренились у високій культурі своїх регіонів, у якій асимілювалися і чию цінність визнавали. Вони навряд чи могли ідентифікуватися з мовою та культурою вороже налаштованих поляків, українців чи румунів, серед яких жили: стосунки з ними ґрунтувалися здебільшого на самому лише неприйнятті, незнанні та взаємному страхові. Що ж до власне єврейської спадщини віри та їдишкайту, у XX столітті дедалі більше молодих Ostjuden воліли відмовитися й від неї. Тому проблематичною є сама ідея загальної історії європейських євреїв: щонайменше нас розділяли й розпорошували релігія, класова належність, мова, культура й можливості (чи їх нестача). Навіть у самому столичному Відні вливання євреїв із провінції розріджувало та розділяло культуру німецькомовних євреїв. Але ще до 1920-х років євреїв, народжених у Відні чи Будапешті, навіть у родинах східного сільського походження, виховували з усвідомленням себе «німцями», їм було що втрачати — свою німецькість.
У моєї першої дружини родичі з боку матері були вихідцями із середовища заможних єврейських професіоналів Бреслау: типові представники старої німецько-єврейської буржуазії. Вони втекли з нацистської Німеччини і добре влаштувалися в Англії, проте залишалися німцями в усіх повсякденних дрібницях: від декору помешкання й вибору їжі до культурних відсилань, за якими впізнавали одне одного й новоприбулих. Коли котрась із тіток хотіла поставити мене на місце, вона ввічливо цікавилася, чи я читав той або той твір німецької класики. Їхнє відчуття втрати було явним і всюдисущим: німецький світ, що їх відкинув, був єдиним, який вони знали і який варто було знати, — його нестача завдавала болю значно глибшого, ніж будь-які злодіяння нацистів.
Мого батька, вихідця із зовсім іншого, східноєвропейського єврейського середовища, незмінно дивувало, що родичі з боку дружини рік у рік проводили відпустку в Німеччині. Він просто обертався до моєї матері, геть збентежений, і тихо питав: але як вони можуть? Правду кажучи, моя перша теща зберегла певну любов до Німеччини — як до Сілезії свого дитинства, так і до багатої, комфортної нової Боннської республіки, з якою дедалі ближче знайомилася. Вона та її сестра були переконані, що Гітлер — просто непорозуміння. Deutschtum, німецькість, залишалася дійсністю їхнього життя.
12
Нарцисизм малих відмінностей — термін, яким Зиґмунд Фройд позначав схильність членів спільноти, зокрема етнічної, наголошувати на відмінностях від сусідньої та багато в чому близької спільноти, яка стає об’єктом ворожнечі й висміювання, та перебільшувати їх. Так вроджена агресивність спрямовується назовні, що сприяє внутрішній згуртованості спільноти.