Німецька цивілізація була одним із єврейських ідеалів універсальних цінностей; іще одним була її полярна протилежність — інтернаціональна революція. Почасти трагедія нашого століття криється в дискредитації обох цих універсалій у 1930-х роках, жахіття й наслідки чого розходилися колами ще впродовж десятиліть. Однак місце антисемітизму в цій історії не таке очевидне, як декому любо вважати. Коли 1897 року Карла Люґера з його відверто антисемітською платформою вперше обрали мером Відня, віденські культурно підковані євреї аж ніяк не визнавали за ним влади визначати національну чи культурну ідентичність. Вони були не менш упевненими у власній ідентичності та, якби їх спитали, радше воліли б, щоб той вирішував (на що і претендував), хто був чи не був євреєм[13], ніж хто міг чи не міг бути німцем. Люґер для них, як Гітлер для пізнішого покоління, був минущим непорозумінням.
У Габсбурзькій монархії антисемітизм був новою формою політики, яку євреї та ліберали вважали неприйнятною, але до якої, на їхнє переконання, могли якось пристосуватися. Саме в ті роки на зламі XIX та XX століть австрійські соціалісти говорили про антисемітизм як «соціалізм дурнів», робітників, які ще не вміли розпізнати свого класового інтересу, тож в експлуатації себе звинувачували євреїв — як фабрикантів чи торговельних магнатів, — а не капіталізм. Зрештою, якщо проблема лише в «дурнях», її може розв’язати освіта: достатньо свідомі та поінформовані робітники не стануть звинувачувати євреїв. Завдяки імперському лібералізмові в центральній урбанізованій частині Європи євреї змогли мігрувати у великі міста і здобути вищі статуси: з якого дива євреям (або соціалістам) відмовлятися від нього чи втрачати віру в його перспективи?
Візьмімо приклад видатного угорського економіста Ніколаса Калдора. Він виріс у міжвоєнній Угорщині й мислив про себе насамперед як про освіченого представника вищого середнього класу рідного Будапешта: його світ був світом вишуканих угорських євреїв, німецькомовних і з німецькою освітою. Коли я вперше зустрів його на початку 1970-х, він приймав у себе молодше покоління угорських економістів та інтелектуалів, яких у кращому разі тримав на співчутливій відстані: новоприбулі провінціали, обділені культурою і мовою своїх батьків, змушені жити в маленькому комуністичному висілку. Тоді як у моєму англійському єврейському дитинстві євреї завжди й очевидно були, вдаючись до категорій Ганни Арендт, вискочнями або гнаними. Нікі Калдор упродовж свого будапештського дитинства явно не набув жодної з цих ідентичностей.
Будапешт був навіть характернішим зразком вибіркової асиміляції, ніж Відень. Угорці, які 1867 року здобули в межах Габсбурзької монархії щось на кшталт державного суверенітету, взялися розбудовувати свою столицю як таке собі еталонне модерне місто, запозичувати деінде й імпортували архітектурні та містопланувальні шаблони, аби створити винятковий міський світ площ, кав’ярень, шкіл, вокзалів і бульварів. У цьому новому місті їм вдалося без особливого умислу і в неймовірних масштабах інтегрувати багатьох міських євреїв в угорське суспільство.
Така інтеграція, хай і приречена на недосконалість, була неможливою навіть для найкраще асимільованого польського чи румунського єврея. На територіях смуги осілості в Російській імперії та прилеглих до неї західних регіонах євреї були змушені діяти всупереч, здавалося б, очевидному: хоч якою чудесною та здатною до асиміляції була кожна окрема особа, ціла громада була — за визначенням й усталеною практикою — чужою в національному просторі. Навіть у Відні євреї практично мусили обмежуватися належністю до німецького культурного простору, який відкрила імперія, особливо після конституційних реформ 1867 року; після 1918 року, коли Німецька Австрія перевизначилась як нація, місце євреїв у ній стало значно проблематичнішим.
Поясню схематично: через мовні поділи й інституційну нестабільність східна частина Європи стала регіоном, особливо негостинним до численних чужинців на зразок євреїв. Поки українці, словаки, білоруси й інші розв’язували власні проблеми з визначенням і утвердженням національного простору, відмінного від сусідського, присутність євреїв могла лише ускладнити ситуацію і наразитися на протидію, стаючи мішенню для вираження національної невпевненості. Навіть у Габсбурзькій монархії євреї належали до міської цивілізації в межах сільської імперії; коли по Першій світовій імперія розпалася і перевтілилася в національні простори, де міста й містечка були ізольованими острівцями в неозорих аграрних просторах, євреї втратили своє місце.
13
Люґеру, серед друзів якого були євреї, приписують фразу «Хто єврей, вирішую я!». Згодом її повторив Герман Ґерінґ.