Ще змалку, гадаю, я відчував у контексті своєї родини щось, що сформулював лише згодом, читаючи Йозефа Рота: мої батьки і діди, попри своє походження, нічого не знали про Польщу й Литву, Галичину чи Румунію. Знали вони імперію: зрештою, для більшості євреїв важили тільки рішення, які приймав центр, і протекція, надана згори. Євреї жили здебільшого на периферії, проте зв’язки інтересів та ідентифікації поєднували їх лише з імперським центром. Люди на кшталт моєї бабусі з материного боку, яка виросла у штетлі в Пілвішкі на південному заході Литви, нічого не знали про світ довкола. Як і бабуся, вони знали тільки штетл, знали столицю своєї частини імперії і також єврейське Вільно — а далі світ (тією мірою, якою він щось для них означав). Усе решта — регіон, довколишнє населення, місцеві християнські практики тощо — було для них не більше, ніж порожнім простором, у якому їм судилося жити. Сьогодні часто зауважують — і цілком слушно, — що їхні християнські сусіди (українці, білоруси, поляки, словаки та інші) мізерно мало знали про єврейські громади. Не надто цікавилися, і плекали прадавні упередження. Однак те саме неабияк стосувалось і євреїв з їхніми почуттями до «ґоїм». Ці взаємини, безперечно, були глибоко нерівними. Але принаймні в одному була певна симетрія.
Саме це взаємозалежне двобічне незнання пояснює простоту, з якою відбувались етнічні чистки й гірші речі в Центральній і Східній Європі XX століття. Це чітко видно зі свідчень уцілілих, скажімо, з України чи Білорусі: коли євреї згадують, що виказувало в них євреїв — окрім незворотних фізичних маркерів на зразок обрізання, — то зазвичай перелічують речі, що їх вони (ми) були просто неспроможні робити, бо жили в герметично відокремленому соціальному просторі. Євреї не знали отченашу; мало який єврей у цій частині світу зумів би осідлати коня чи зорати поле. Євреї, які вижили, зазвичай належали до тієї меншості у громаді, що зналася на таких речах.
Про щось таке ми можемо прочитати, наприклад, у Франца Кафки, чия вимучена траєкторія перетинала туди-назад межу етнічної вилученості: «жахи» єврейської обмеженості і «скарби» єврейської культури. Бути євреєм — означало належати до обмеженого, вузькоокресленого, погано освіченого, часто бідного світку — а водночас, утім, за стандартами довколишнього населення цей клаустрофобний єврейський світ був незвичайно добре освіченим і начитаним, а його культура, хоч і зациклена на собі, усе-таки була культурою; ба більше, вона була сполучена з універсальною цивілізацією, що ширилася в часі та просторі. З цього парадоксу походить славнозвісне єврейське відчуття непомірної гордості (ми — обраний народ), а водночас — глибоке відчуття вразливості, притаманне постійно загроженому мікросоціуму. Зрозуміло, багато молодих євреїв наприкінці XIX — на початку XX століть щосили намагалися відвернутись від обох вимірів цієї культури.
У Відні, Будапешті чи навіть Празі (що вже казати про космополітичні міста далі на захід) для амбітних молодих євреїв були відкриті професійна інтеграція, економічний та соціальний ліфти, мовна асиміляція. Але була і скляна стеля: політика. Однією річчю для євреїв було дістатися центру християнського світу: знати його вулиці, розділяти його топографію, розуміти і привласнювати його культуру. В імперський період цього було достатньо. «Політика», справа врядування та правління, була для більшості євреїв недосяжною; вона була не так діяльністю, як щитом супроти суспільства. Однак у постімперських просторах національних держав політика діяла цілком інакше, перетворюючи державу на потенційну загрозу, а не на співчутливого покровителя чи принаймні покровителя із власними здоровими інтересами.
Так. Хоч як дивно це звучить нині, демократія стала катастрофою для євреів, яким добре велося в ліберальних автократіях: зокрема в тому вікні, що відкрилося між Австрійською імперією за Йосифа II у XVIII столітті та своєрідним апофеозом імперії за тривалого правління цісаря Франца Йосифа II, у добу невпинних політичних обмежень, однак культурної та економічної лібералізації. Масове суспільство ставило нові й небезпечні виклики: євреї тепер не лише були придатною політичною мішенню, а й втрачали — дедалі менш ефективний — захист із боку королівського чи імперського очільника. Аби пережити це буремне перетворення, європейські євреї мали або остаточно зникнути, або змінити правила політичної гри.