Закон про бідних 1834 року зобов’язував до праці. Щоб отримати допомогу, треба було піти в місцевий робітний дім і працювати там за нижчу платню, ніж на відкритому ринку праці. Це мало знеохотити людей зловживати допомогою для бідних і дуже виразно показати, що перебувати в такому становищі — ганебно. Отже, Закон про бідних розмежував так звану достойну і недостойну бідноту, створивши моральні категорії, які не відповідають економічній реальності. Ба більше, він заганяв людей у бідність, бо вони мусили вичерпати власні ресурси, перш ніж отримати право на державну чи місцеву допомогу. Він поглиблював ту проблему, яку начебто мав долати. Новий Закон про бідних від початку вважали ганебною плямою англійського суспільства. Він стигматизував людей, яких капіталізм не з їхньої провини тимчасово відкинув на узбіччя.
Беверіджа з Еттлі — а їх обох, зрештою, з реформаторами із зовсім інших середовищ — єднало нав’язливе прагнення реформувати Закон про бідних.
Якщо вікторіанська доба й longue durée історії робітничого руху в Англії — такі важливі чинники, то, може, Перша світова війна, коли мобілізувалася держава, і Велика депресія, коли по-справжньому почалися дискусії про макроекономіку, важать менше, ніж нам здається?
Більшість інтелектуальних обґрунтувань держави загального добробуту існували в якійсь базовій формі ще до Першої світової. Багато людей, які відіграли ключову роль у впровадженні цієї системи після Другої світової війни, були дорослими й навіть працювали в цій чи суміжних сферах іще до 1914 року. Це стосується не тільки Англії, а й Італії (Луїджі Ейнауді) чи Франції (Рауль Дотрі).
Німеччина й Англія, крім того, до Першої світової вже могли похвалитися значними інституційними досягненнями. Уряди Ллойда Джорджа й Асквіта 1908–1916 років розпочали низку реформ — по суті, пенсії та страхування від безробіття. Пенсії ще за моєї пам’яті називали «ллойдджорджами». Але ці реформи залежали від оподаткування: де ж іще брати кошти на такі виплати? До того ж у багатьох країнах тільки безпрецедентно дорога війна могла спричинитися до аналогу європейського прогресивного податку на доходи: оподаткування й інфляція воєнного часу створювали ресурси, що здешевлювали державу загального добробуту на тлі загальних державних видатків.
Перша світова значно збільшила державні видатки, а також розширила модель урядового контролю над економікою, управління працею, розподілу сировини, контролю експортованих та імпортованих товарів тощо. Французи намагалися стабілізувати свою валюту, яка різко обвалилася, і скоротити державні видатки; британці в середині 1920-х повернулися до золотого стандарту і працювали над дефляцією, щоб подолати повоєнну економічну кризу. Деякі країни — навіть ті, які доволі далеко зайшли в побудові держави соціального добробуту, — були змушені суворо контролювати соціальні виплати. Упродовж двох десятиліть не вдавалося перевершити рівня, якого швидко досягли після закінчення війни, — з кількома локальними винятками.
Якщо Беверідж — це половина діла, то друга половина — економіст Джон Мейнард Кейнс. Можна стверджувати, що Беверідж представляв вікторіанський християнський світогляд, який утілився 1942 року. Але про Кейнса такого не скажеш.
Кейнса й Беверіджа, «планування» й «нову економіку» зазвичай згадують поряд. Між ними є поколіннєва симетрія, їхні підходи перетинаються: повна зайнятість, ґрунтована на кейнсіанській фіскальній і монетарній політиці, поєднується з беверіджським плануванням. Але обережно з цим: Кейнс вийшов із зовсім іншої традиції. І не лише тому, що навчався в Кембриджі, а Беверідж — в Оксфорді.
У Бейлліолі.
Ну так, Кінґс-коледж у Кембриджі та Бейлліол-коледж в Оксфорді — у них-то й річ, це правда.
Перед Першою світовою Кейнс був молодим викладачем Кембриджа. Його особисті стосунки часто були гомосексуальними. Він мав тісні зв’язки з Блумсберською групою, яка зароджувалася в Лондоні. Ним беззастережно захоплювалися сестри Стівен — Ванесса Белл і Вірджинія Вулф, які свідомо виступали проти традицій. Звісно, блумсберські чоловіки здебільшого теж його любили: він не лише вирізнявся розумом, дотепністю і привабливістю, а й був публічною постаттю, чия слава стрімко злітала. Під час і після Першої світової Кейнс відігравав серйозну роль у державній скарбниці, де набував дедалі критичнішого погляду на фінансову систему Британії, а згодом його відправили до Версалю на переговори про повоєнний договір. Невдовзі після повернення він написав видатний критичний памфлет про договір і його ймовірні наслідки та здобув міжнародну славу. Отак до 1921-го, ще не маючи сорока років і не написавши основоположної «Загальної теорії», Кейнс уже став знаменитим.